Обложка канала

Музыкальный гик. Страница 8

1870 @musicgeek

Интересное из мира музыки мировой и украинской. Плюс немного врутряков и музыкальных технологий.

  • Музыкальный гик

    Вторая неделя челенджа #культурфорс с Катей Ятель @priyateli. Напомню, я ей каждые два дня даю по три музыкальных альбома, а она мне – какое-то значимое кино. На прошлой неделе Катя решила попробовать развеять мою тьму невежества и ознакомить с неанглоязычным кинематографом.

    Служанка (2016)
    Южная Корея
    Пак Чхан Ук
    8/10

    Благодаря "Паразитам" южнокорейское кино резво выпрыгнуло из категории "для эстетов" во вполне себе мейнстрим. Но еще до Пон Чжун Хо первый рывок сделал именно Пак Чхан Ук с его гротескно-прекрасным "Олдбоем".

    "Служанка" – красивое, напряженное, впечатляющее и эстетически выверенное кино. А еще очень феминистичное и даже в чем-то мужененавистническое. Все мужские персонажи этого фильма – хитрые твари и извращенцы. Женщины, впрочем, тоже хитрые, но светлые, полные любви и страданий. Что, впрочем, никак не портит фильм.

    Сюжетные повороты настолько неожиданные, что местами выбивали меня из колеи (что-что, а plot twists корейцам удаются на славу). Кроме того, на подложке находится контекст непростых взаимоотношений между Японией и Кореей.

    Поэтическое кино часто страдает недостатком сюжета и смыслов в угоду красоте картинки. В "Служанке" все прекрасно сбалансированно.

    Дурное воспитание (La mala educación) (2004)
    Испания
    Педро Альмодовар
    7/10

    Я не смотрел ничего из Альмодовара, поэтому не могу оценивать эту картину в контексте его творчества. В целом это очень жесткая и мрачная история о гомосексуальной любви, сексе, наркотиках, священниках и педофилии.

    Главное достижение этого фильма – то, как Альмодовару удается вести сразу несколько сюжетных линий, которые находятся в разных временных промежутках, смешивая и разделяя реальность и выдумку. Это приводит в некоторое смятение, но ближе к концовке начинаешь собирать полную картину в голове и впечатляешься тому, насколько же все еще хуже, чем могло показаться на первый взгляд.

    Меня слегка смутила стилистика фильма. Несмотря на то, что он вышел в 2004 году, все время не покидало ощущение, что это работа из 60х или 70х. С другой стороны режиссер настолько эстетично и естественно показывает любовь мужчины к мужчине, что даже гомофобы в комментах писали, что им это не помешало заценить кино.

    Альмодовар создает отличный саспенс и без ретуши показывает насколько губительным для личности может быть сексуальное насилие. Особенно в детстве. Особенно от священника. Это неприятно смотреть, но эту тему важно поднимать.

    Жизнь других (Das Leben der Anderen) 2006
    Германия
    Флориан Хенкель фон Доннерсмарк
    10/10

    Драма-триллер о жизни под присмотром штази в поздней ГДР. Честно говоря, это выдающееся кино. Особенно впечатляет, что для режиссера – это дебют в полном метре. Он же стал и сценаристом. А сценарий тут играет ключевую роль.

    Немцев часто любят ассоциировать с дисциплинированностью и надежностью, часто через призму их автопрома. Этот фильм хочется сравнить с идеально собранным авто: тут все детали выверенно работают на создание идеального механизма.

    Несмотря на то, что фильм идет более двух часов, ты все время пребываешь в состоянии напряжения, которое периодически перекатывается в катарсис и обратно. Фильм очень холодный – все в серых тонах. Главный герой – предельно сдержан. Его лицо практически ничего не выражает и он крайне немногословен. Но при этом играет так, что ты пропитываешься каждой его эмоцией и понимаешь всю бурю чувств, которые постоянно борются внутри.

    Каждая деталь работает на развитие сюжета. Если режиссер обращает внимание на какой-то предмет интерьера, или книгу, или особенность поведения, – то это точно сыграет дальше. Абсолютно все ниточки связаны между собой. И от этого получаешь невероятное удовольствие на выходе. Будто собрал кубик Рубика.
  • Музыкальный гик

    Другий тиждень нашого з Льошою Бондаренко (@musicgeek) челенджу #культурфорс. Поки він у себе на каналі розписуватиме враження від тижня неамериканського кіно, я вирішила змінити формат своїх відгуків на альбоми. Порядок той же – від найнуднішого до найкращого.

    Gnarls Barkley - St. Elsewhere (2006)
    Хоча альбом не дуже довгий, мені здавалося, що я слухаю одну й ту саму пісню вічність;
    Мене здивувало, що Danger Mouse продюсер альбому. Я його знаю більше за The Black Keys, тому мені було тяжко;
    Найкращий трек: нема такого.

    Paramore – Brand New Eyes (2009)
    Добре, що Гейлі Вільямс випускає сольні альбоми;
    Весь альбом не полишало відчуття, ніби я слухаю Авріл Лавін з гучнішими гітарами. Виявилося, що у них спільний продюсер;
    Мені прийшлося перевірити, вік учасників гурту, бо рівень драми у текстах зовсім підлітковий. Вільямс було двадцять, якщо що.
    Найкращий трек: нема такого

    The Shins – Wincing The Night Away (2007)
    Здається, у рамках цього челенджу я зрозумію, що ненавиджу індірок;
    Напевно, щоб сприймати цей гурт правильно, треба все ж перелаштуватися із сложных щщей на іронічніший настрій. На цю думку мене наштовхнули кліпи;
    Не розумію, про який постпанк рівайвал говорить Вікі у контексті цього альбому.
    Найкращий трек: нема такого

    RHCP - Blood Sugar Sex Magik (1991)
    Цей альбом змусив мою нелюбов до RHCP похитнутися, але не здолав її;
    Вразило, наскільки ця платівка направлена на дослідження олдскульного звучання, аніж пошуку нового. Хоча у цьому випадку відчуття вторинності не було;
    Цікавий факт: вони записували платівку в домі, в якому колись жив Гаррі Гудіні, і музиканти були впевнені, що у ньому живуть привиди;
    Найкращий трек: Under the Bridge

    Burial - Untrue (2007)
    Мені досі важко слухати електронну музику, але семпли Агілери та Бейонсе не змогли не розтопити серденько;
    Дуже жалкую, що не маю достатньої освіти, аби зрозуміти його краще;
    Від того, як саме були виконані вокальні семпли, альбом звучить майже містично та spooky (вибачте, не змогла підібрати слово).
    Найкращий трек: Ghost Hardware

    The Streets – A Grand Don't Come For Free (2004)
    Обожнюю альбоми, в яких є сюжет. Він розповідає про стосунки із дівчиною на ім’я Сімон та вкрадений штукарь. При чому я це зрозуміла на треці четвертому і почала переслухувати наново;
    The Streets називає його реп-оперою. Я прослідкувала паралель між ним та Оксимироном. Аж стало цікаво, чи росіянин не підтирив концепцію для «Горгороду»;
    Читати про альбом виявилося цікавіше, ніж слухати.
    Найкращий трек: його не варто слухати треково.

    First Aid Kit – The Lion's Roar (2012)
    Мені подобається їхній альбом Ruins (2018), тому планка була вище, ніж у інших платівок;
    Здалося, що у цьому альбомі сильним джерелом натхнення для дуету стали кантрі та американа;
    Найкращий трек: This Old Routine, Emmylou.

    Sly & The Family Stone – Fresh (1973)
    У мене була складність із сприйняттям його як альбому, а не збірки. Багато емоцій змінюються, хоча треки звучать схоже;
    Здалося, ніби він міксує традиції британського психоделік року із поглядом на музику темношкірих соулменів;
    Він зобов'язаний бути розібраним на саундтреки до якоїсь HBO драми;
    Найкращий трек: Que Sera Sera, Babies Makin' Babies

    N.W.A. - Staright Outta Compton (1988)
    N.W.A. – батьки гангста репу. У складі Eazy-E, Dr. Dre, Ice Cube та інші;
    Зараз тексти N.W.A. сприймати не так просто – забагато насильства та закликів до нього, приниження жінок та агресії. Наскільки я зрозуміла, навіть чорне ком’юніті критикувало жорстокість їхніх текстів. Але впевнена, що на момент виходу він промивав мізки жителями бідних районів;
    Наведу приклад. Трек Fuck tha Police розповідає про несправедливу та жорстоку систему поліції та судів. Джерелом її натхнення став конфлікт Ice Cube та представників порядку, які поклали його обличчям у підлогу за те, що він обстрілював пішоходів кульками для пейнтболу, катаючись в автобусі.
    Найкращий трек: If It Ain’t Ruff
  • Музыкальный гик

    Кате, похоже, не очень нравится инди.
  • Реклама

  • Музыкальный гик

    #рекомендация

    Саундтрек к сериалу After Life

    Я досмотрел второй сезон сериала After Life Рики Джервейса, который выходит на Нетфликсе. От сериала я в восторге. Это грустно-светлая история главного героя, который проходит через утрату самого близкого и любимого человека в декорациях британского захолустья. Но сейчас не про сериал.

    Значительная часть депрессивно-позитивной атмосферы After Life создается благодаря очень грамотно подобранному саундтреку. OST эклектичный и призван поддерживать настроение или усиливать ту или иную шутку.

    В списке песен ко второму сезону можно найти олдскульный американский поп, инструментальные баллады, много пост-рока, инди-фолк, инди-поп и даже джазовый стандарт из мюзикла.

    Фундаментальная группа этого саундтрека - умиротворяющие британцы Hammock, они звучат чаще всего и выполняют функцию связующей музыкальной нити. Приблизительно так же часто можно услышать грустные зарисовки на ф-но от Goldmund.

    За позитивные моменты и классику поп-музыки тут отвечают Carpenters, Элтон Джон и Джуди Коллинз. За меланхоличное инди - Суфьян Стивенс и Iron & Wine.

    Но ключевым треком сезона оказывается Silence от Dave Thomas Junior - прекрасная баллада с мощной кульминацией, которую опошлил и популяризовал Don Diablo. Наряду с этим главная мораль второго сезона сокрыта в And So It Goes Билли Джоэла.

    В общем, эти песни классно разбирать и в связке с картиной, и слушать сами по себе. Если вам хочется красивой лиричной музыки, которая не будет давить и которую периодически разбавляют песни из золотого фонда мировой культуры - OST After Life прекрасно подойдет.

    Вот здесь второй сезон:
    https://open.spotify.com/playlist/0UCePQGpJOiagSLKfT7Swh?si=0QVPcxvJS-yc4xHy3Ql88g
    А вот здесь первый:
    https://open.spotify.com/playlist/5JRyHjEyXzG3NySyLteDlH?si=X4LMn05IQTi-LMaItKSzAw
  • Музыкальный гик

    J Dilla – Donuts (2006)
    У всіх, напевно, є список артистів, про яких ви багато знаєте, але ніколи не слухали цілеспрямовано. J Dilla – саме з тієї когорти. Він походить із того числа реперів, які кардинально вплинули на культуру семплювання і на хіп-хоп загалом. Donuts – по суті, і не цілісний альбом. Це своєрідна ода та переосмислення тієї музики, що лишилася забута загалу, але мала колосальний вплив на музикантів. У його основі треки 70-х, тоді як він основа для треків пізніх 2000х. Загалом, це радше одна із тих платівок, які цікаво послухати як підручник, а не як окремий музичний твір.

    John Coltrane - Duke Ellington & John Coltrane (1963)
    На жаль, джаз – той жанр, в якому я повний профан. У мене недостатня база для того, щоб оцінювати його, і, що ще гірше, для того аби розуміти його велич. Тому утримаюся від коментарів.

    Creedence Clearwater Revival - Creedence Clearwater Revival (1968)
    При тому, що зазвичай мені цікаво слухати та досліджувати звучання психоделік року 60-х та 70-х, із Creedence Clearwater Revival ситуація була майже комічна. Спочатку десь на середині альбому я зрозуміла, що вже чула його. А під кінець згадала, чому він мені забувся. Важко пояснити, що робить музику геніальною. Її термін придатності? Можливо, але універсальних гуртів так багато, що за основу це брати не хочеться. Вплив на інших музикантів? Натхнення така штука, що надихнути на творчість може фактично навіть упаковка молока. Тільки від цього бренд «Галичина» геніальним не стає. Популярність? Наївно вважати, що для неї достатньо лише робити свою роботу добре. Мені здається, що дати точну характеристику фактору, що впливає на сприйняття, поки що неможливо. На рівні власних відчуттів мені скоріше здалося, що Creedence Clearwater Revival – це данина моді того часу значно більше, ніж справжня ідея, яку в неї закладали. Що тут форма превалює над змістом, тому й слухати альбом уважно не хочеться.

    Funkadelic – Funkadelic (1970)
    Нарешті ми дійшли до першого із двох альбомів, які мені захотілося додати до своєї медіатеки та послухати ще раз. Мені соромно сказати, що я нічого не чула про «піонерів фанку» до цього челенджу, але, можливо, це зіграло мені на руку. Відчуття, які виникають при прослуховуванні цієї музики, подібні американським гіркам. Менш банальну метафору вигадати не вдалося, але я не знаю як можна між трекам поєднати чистий секс, пошук дна, від якого зможеш відштовхнутися, та якусь майже тваринну злість. Цей мікс діє настільки сильно, що посмак альбому ще довго лишається із тобою. Однозначно хочу тепер послухати не лише подальші альбоми Funkadelic, а й другий проєкт Джорджа Клінтона – Parliament.

    The Kinks – Kinda Kinks (1965)
    До цього челенджу я чула The Kinks лише окремими синглами і ніколи не цікавилася, як міг би звучати їхній альбом. Загалом, якщо ви маєте хоча б базове розуміння того, якою була музика часів Британського вторгнення, або знайомі із творчістю умовних спадкоємців, то нічого дивовижного ви й не почуєте. Але, мені здалося, що у цього альбому й не було на меті дивувати. Він емоційний, а не технічний, він експресивний, а не продуманий. І у цьому його головна магія. Чи є необхідність слухати їхні треки цілісно, а не по окремості, для мене лишилося загадкою.

    Усім дякую, до зустрічі за тиждень!
  • Музыкальный гик

    Як ви могли вчора зрозуміти із репосту, ми з моїм другом та колегою Льошою Бондаренко (@musicgeek) вигадали собі челендж – #культурфорс. Його ціль – перекрити наші слабкі сторони нашими сильними. Таким чином, раз на два дні я даю Льоші фільм для перегляду, а він мені – по три альбоми. Наприкінці кожного тижня ми звітуємося у своїх телеграм-каналах. Його враження від «Божевільного Макса», «Виживуть лише коханці» та «Ла-ла-ленду» читайте вище, а ось мій невеличкий звіт. Буду писати не хронологічно, а від найгіршого до найкращого:

    Віктор Павлік – Коломийки. Весілля в Карпатах (2006)
    Мені важко пояснити, чим керувався мій партнер, рекомендуючи мені саме цю платівку. Для мене і сам Віктор Павлік, і безпосередньо цей альбом – один із найяскравіших виявів шароварщини. Радянський уряд мав мету спростити та зробити нашу народну культуру та традиції примітивними. Вони нав’язали нам несмак і чомусь досі цю штучну культуру підтримують та розвивають, а що найгірше – заробляють на ній. Я сподіваюся, що колись ми проведемо великий суд за злочини перед формуванням українського культурного коду та засудимо пана Павліка так само, як сотні інших.

    Crazy Frog – Crazy Hits (2005)
    Колись шведський студент заради забави записав, як видає різні звуки та мелодії. Його помітив провайдер та вмовив зробити із цього трек для джинглу. Мелодія стала популярною та виросла в анімаційного персонажа на ім’я The Annoying Thing (цікавий факт, який я не помічала у дитинстві – вони навіщось намалювали йому член, через що отримали купу листів зі скаргами від батьків). Я була б щасливою, якби на цьому вся ця історія і завершилася, але ні. На жаль, далі їм здалося класною ідеєю перейменувати його і випустити навіть не один, а три альбоми пісень, сповнених семплів, міксів та беззмістовних звуків.
    Найгірше у цьому альбомі те, що він не ставив собі за мету щось донести. У нього не було місії повернути популярності оригінальним пісням або продемонструвати різкий спад популярної музики, чи навіть змусити нас задуматися про культуру споживання. Це була машина для заробітку, яка чомусь спрацювала. Жахливе те, що його творці анонсували повернення Божевільного Жабеня на музичну, прости господи, сцену.

    Athlete – Beyond the Neighborhood (2007)
    Постбритпоп не завжди звучить для мене як розчарування, але не у випадку із цим альбомом. Його головна проблема в тому, що усе звучання платівки цілком могло б вкластися в один трек (Hurricane), протриматися у чартах кілька тижнів та зникнути в океані однакової музики надалі. Але чомусь гурту Athlete здалося, що варто продовжити цю тему на одинадцять треків. Вони слабкі в усьому – від музики, яка не привносить нічого нового чи навіть не копіює щось велике, до текстів, які можуть позмагатися із попхітами 2000х у своїй беззмістовності. Уся ця платівка здається мені криком музикантів, які вирішили, що можуть сказати щось нове, але оглохли від власної самовпевненості.

    Slipknot – IOWA (2001)
    Один із найбільш підлих виборів мого колеги. Я не люблю важкий рок у майже всіх його виявах, мені важко його слухати та сприймати спокійно. Тому перед прослуховуванням платівки я вирішила вивчити історію її створення, тексти та ідею. Виявилося, що за спогадами фронтмена це був один із найтемніших періодів Корі Тейлора. Він записував свій вокал, стоячи у власному блювотинні, на піці своєї алко- та наркозалежності. Текстово ця платівка сповнена злості, ненависті до себе та навколишніх, мізантропії, соліпсизму та безумства. Напевно, це одна із тих причин, чому сприймати цю платівку було ще важче. Безперечно, така музика не лише має право на існування, але й обов’язково потрібна світу. Просто у мені ця злість не знайшла відгуку.
  • Музыкальный гик

    Я пролистал свои посты за последнее время и заметил, что там гораздо больше про кино, чем про музыку. Тому есть логичное объяснение.

    Если с зарубежной музыкой все еще более-менее хорошо (хотя вся вот эта котовасия с карантинными релизами выглядит как-то... странно), то с украинской музыкой (которая является моим профилем) все достаточно уныло. И в докарантинные времена находить крутые альбомы с каждым месяцем становилось сложнее. А сейчас – и подавно.

    Мы на LiRoom ведем таблицу украинских релизов, в которой слушаем и смотрим практически все, что выходит в Украине. В большинстве случае, отслушивать ее - развлечение специфическое. Долго время LiRoom был заточен на поиск новой украинской музыки, ее анализ, попытку показать годноту, которую не так легко найти. И желательно, чтобы все это было в сфере независимой или околонезависимой музыки.

    Я не устаю акцентировать внимание на том, что в Украине становятся все сильнее лейблы и все слабее независимые музыканты. Если раньше все верили в то, что инди убьют мейджоров (а биткоин доллар, ага), то сейчас даже небольшие артисты и студии звукозаписи пытаются коллаборироваться в какие-то структуры. Только за этот год появилось около 4-5 новых лейблов: начиная от Revet Sound и заканчивая Thousand Kisses Place. Это подталкивает к мысли, что индустрия изменилась и делать вид, что этого не происходит – подход консервативный и традиционалистский.

    Естественно, мы тоже будем на это реагировать. Скоро расскажу как.

    Дабы пост даром не пропадал, вот Руся Хазипова презентовала свой сольный проект Ragapop. Руся - участница Dakh Daughters и украинская актриса ("Дике Поле"). А еще у нее один из лучших флоу, которые я когда-либо слышал (обратите внимание на "Ганнуся" от Dakh Daughters).

    Первый сольный проект пока мало говорит о том, чего от нее ждать, но это однозначно интересно и с претензией на глубину. Я верю в бесконечный талант Руси поэтому буду с нетерпением ждать новых релизов (желательно без приставки "Карантинный", которая сейчас становится оправданием за любое несовершенство).

    https://www.youtube.com/watch?v=6CV0VBpNduY
    Ragapop - Гордості / Gordosti (Quarantine Edition)

    Музика: Ragapop Текст: Іван Франко (Цар Едіп) Відео: Ragapop Ragapop: Руслана Хазіпова, Ганна Нікітіна, Антон Очеретяний Записано на студії LipkyZvukoZapys І...

    YouTube
  • Музыкальный гик

    Кроме того, все выполнено на выдающемся уровне. А что касается разговора об искусстве, налет снобизма, который Шазелл поддерживал на Whiplash, улетучился, и La La Land предстает как очень умное, утонченное кино, которое при этом не пытается выпячивать свою интеллектуальность (привет, Джармуш). В общем, можно расписывать еще долго, но суть думаю ясна.

    Всем спасибо. Вернусь с новыми фильмами через неделю. А пока буду дальше рассказывать о музыке.
  • Музыкальный гик

    С моей коллегой Катей Ятель мы решили запустить совместный челлендж на время карантина – #культурфорс. Я ей даю по три музыкальных альбома, а она мне – какой-то фильм, которые мы должны посмотреть/послушать за два дня. О ее впечатлениях читайте у нее в канале @priyateli. А я отчитаюсь о фильмах, которые посмотрел. Сразу оговорюсь, что синефилом меня назвать сложно, очень многое не смотрел, поэтому этот челлендж - попытка нагнать упущенное.

    Mad Max: Fury Road
    Джордж Миллер
    9/10

    Казалось бы, чего ожидать от фильма в жанре "экшн"? Для меня этот жанр плотно ассоциируется с "Крепким орешком", "Перевозчиком" и "Форсажем", а в мою жизнь новые части этих фильмов ничего, кроме издевательств над законами физики, не приносили. Поэтому и к Mad Max я подошел с большим скепсисом.

    Справдливости ради, фильм не блещет сюжетом. Он прямолинеен от первой до последней секунды.

    Но до чего же это шикарное кино! После просмотра я еще два часа залипал в бекстейдж-видео и разные Making Of восхищаясь размахом мысли, количеством затраченных ресурсов и красоте всего сделанного. В этом фильме каждая деталь продумана и подвластна глобальной цели. Это потрясающе красивое, мастерски сделанное, неглупое, феминистичное кино, которое для меня совершенно по новому открыло жанр антиутопии и актера Тома Харди (хоть у него тут текста практически нет).

    Only Lovers Left Alive
    Джим Джармуш
    6/10

    Рискую нарваться на праведный гнев многих моих друзей и знакомых, которые трепетно любят этот фильм, но чем больше я о нем думаю, тем больше понимаю, что он мне не понравился. Во-первых, это самый снобский фильм который я видел. Во-вторых, в нем есть масса странных сюжетных дыр, которые Джармуш вроде как специально не захотел закрывать.

    Сильная сторона этого фильма - тонны аллюзий и выдающаяся атмосферность. Джармуш хорошо умеет в романтизацию быта. Особенно он это показал в "Паттерсоне". Но если герой-водитель Адама Драйвера находит в высоком смысл жизни и побег от обыденности, то герои Суинтон и Хиддлстона живут в бесконечной канители высокопарных разговоров о вечном, которые по итогу ни к чему не приводят. Их персонажи остаются совершенно статичными от первой до последней секунды фильма, а растянутости повествования может позавидовать даже Скорсезе.

    В общем, возможно я пресыщен глубоководными разговорами об искусстве, но я так и не смог определить, это псевдоинтеллектуальное кино, или действительно высокое. Скорее всего, и то, и другое одновременно, за что Джармушу, конечно, большой плюс. Всегда круто, когда фильм вызывает столько сомнений и бурный внутренний диалог.

    La La Land
    Демьен Шазелл
    10/10

    Я избегал этого фильма очень долго. Во-первых меня раздражал всеобщий восторг. Во-вторых, я не люблю Гослинга. В-третьих, я не люблю мюзиклы. Стоит ли говорить, что я остался в абсолютном экстазе?

    Я бы рассматривал La La Land в связке с предыдущим фильмом Шазелла - Whiplash. Они оба о джазе и в обоих режиссер пытается выполнить ту миссию, которую он вкладывает в уста Гослинга - он хочет спасти джаз. Только если в Whiplash он делает это с максимально серьезным лицом, а все персонажи пребывают в постоянной агонии, то в La La Land он выбирает совершенно другую форму, и делает это танцуя. Персонаж Эммы Стоун вступает в диалог с самим режиссером, выступая в роли жаждущего зрителя, который хочет понять джаз, но в виду его "элитарности", начинает его ненавидеть. Особенно иронично, что персонаж Дж.К.Симмонса будто переезжает из первой ленты во вторую, диаметрально меняя образ: из фанатичного блюстителя стандартов - в меркантильного владельца ресторана.

    В этом фильме прекрасно все и раскрыта целая прорва тем. Лавстори Гослинга и Стоун - лишь базовый плот, на который режиссер навешивает ряд тем. La La Land это, прежде всего, фильм о городе (и тут режиссер вступает в диалог с Вуди Алленом и его "Манхеттеном" и "Полночью в Париже"), об LA (что скрыто в названии), фильм о музыке и любви к ней, фильм о мечте и стремлениях и фильм о разрушении Американской мечты перед лицом реальных проблем .
  • Музыкальный гик

    Не совсем про музыку (но и про музыку тоже). Уникальная возможность посмотреть кучу фестивальных документалок, не отрываясь от домашнего экрана. Тот случай, когда "уникальная" – это не рекламный слоган, а факт.
  • Музыкальный гик

    Що я не збираюся пропускати на цьогорічному Docudays?

    Фестиваль Docudays через карантин цього року відбувається онлайн. Це означає, що 70 фільмів фестивалю та понад 45 дискусій можна буде безкоштовно подивитися вдома. Більшість фільмів будуть у відкритому доступі на платформі DOCU/SPACE аж до 10 травня, за винятком стрічок національного конкурсу. Доступ до них буде протягом доби після прем’єри. Головне, що фестиваль можна підтримати й фінансово: по-перше, не повертаючи кошти за куплені раніше абонементи, а, по-друге, зробивши благодійний внесок. Тож, розповім, які фільми планую подивитися я (а може й розповісти про них тут після перегляду).

    Підборіддя
    Лайза Менделуп · США · 2019 · 98’
    Історія 16-річного американця Остіна Тестера, який розповідає про свій шлях до статусу «зірки соціальних мереж».

    Аврора
    Стіан Сервосс, Беньямін Ланґелен · Норвегія · 2018 · 52’
    Співачку Aurora навряд потрібно представляти двічі. Вона стала відомою з 16 років і з того часу успішно гастролювала світом. У 20 років у неї відбувся переломний момент і почалася криза. Саме про це розповість фільм.

    У пошуках Єви
    Піа Гелленталь · Німеччина · 2019 · 84’
    Тут прямо дам опис з сайту: «Єва – 25-річна берлінська поетеса, секс-робітниця, діва, домогосподарка, власниця домашньої тварини, феміністка і модель, яка бореться з наркозалежністю. Ще у 14-річному віці вона оголосила приватність застарілим поняттям. Історія про дівчину, яка зростає в епоху інтернету, перетворюючи пошуки себе на публічне видовище і кидаючи виклик уявленням про те, якою має бути жінка».

    Зарваниця
    Ярема Малащук, Роман Хімей · Україна · 2020 · 76’
    Українська документалка про тисячу християн із Західної України, які щороку ходять до урочища Зарваниця, де, як вони стверджують, відбуваються чудеса.

    Про звірів та людей
    Лукаш Чайка · Польща · 2019 · 70’
    Фільм про події у Варшавському зоопарку до і під час Другої світової війни. Директор зоопарку та його дружина врятували життя близько трьом сотням євреїв, переховуючи їх у власному домі та порожніх підсобках загонів для тварин.
  • Музыкальный гик

    Третий день уже истерика. Вокалист Puddle Of Mudd уделывает чувака из Nickelback и занимает место самого ужасного и уродливого рок-музыканта в истории. В комментариях люди подробно описывают свою боль
    https://youtu.be/aiwxiiZ01L8
    Puddle Of Mudd - About A Girl (Nirvana Cover) [LIVE @ SiriusXM]

    Puddle of Mudd delivers an utterly '90s crossover event with their cover of Nirvana's "About A Girl" for SiriusXM Octane. Hear more from Octane on our app! C...

    YouTube
  • Музыкальный гик

    За последние несколько лет появилось достаточно музыкальных мемов - песен, которые обрели виральную славу. А насчет могущественных приколов, которые вращаются около музыки? Один такой есть и вы с ним стопроцентно сталкивались.

    СOME TO BRAZIL!

    Откройте соцсети любой поп-звезды планетарного масштаба и почитайте комментарии. Рано или поздно вы найдете именно этот. В 2014 году Ариана Гранде даже простебала этот микрофеномен постом в Facebook.

    "Без обид, но может быть кто-нибудь хочет написать еще что-то, кроме названия страны? Лол, лучи любви Бразилии".

    Если верить New York Magazine, то первое такое сообщение появилось в Twitter еще в 2008 году. Вот оно. Абсолютно безобидное, фанаты из любых других стран такое время от времени пишут. Впрочем, именно COME TO BRAZIL! стало популярным.

    В 2009-м количество подобных комментариев возрасло в геометрической прогрессии. Как только новая знаменитость регестрировалась в Twitter, то отряд камтубразильского реагирования нарисовывался со своими реплаями. Как можно догадаться, еще пара лет - и СOME TO BRAZIL! превратилось в интернете в нечто нарицательное. Даже под видео с композициями Бетховена на YouTube стала появляться эта фраза.

    Безумных фандомов хватает по всему миру. Почему именно Бразилия? Как объясняют местные, основная причина - одержимость американской поп-культурой.

    Бывает по чуть-чуть и от других стран. Например, чувак, который вел фанатский сайт вездесущих BTS в Бразилии, рассказал такое. В 2016 году корейский бойзбэнд анонсировал концерт. Мало того, что билеты разлетелись моментально, так самые поехавшие фанаты пять месяцев жили под местом проведения концерта. Все ради того, чтобы занять первый ряд. Места тех, кто ходил на учебу или работу, сторожили те, у кого было достаточно свободного времени.

    Но есть причины поменьше. Во-первых, они верят, что брать количеством - верный способ привлечь внимание артиста. Во-вторых, у большинства жителей Бразилии не самый высокий доход, чтобы ездить на концерты в другие страны, поэтому они упрашивают приехать кого угодно. Однако, даже если кто-нибудь и доезжает, все тоже упирается в цену - билеты на концерты и фестивали у них довольно дорогие. Например, три года назад билет на Lollapalooza в Сан-Паоло стоил 293 доллара. Минимальная заработная плата в Бразилии на тот момент составляла 298 долларов.

    Плотность появляющихся комментов, которые появлялись буквально везде, сделала свое и не в лучшем ключе. Над бразильцами стали в лучшем случае потешаться, в худшем - проявлять расистские настроения. Естественно, им такие наезды в свой адрес не нравится, хотя одновременно с этим они признают, что ведут себя по отношению к некоторым артистам довольно безумно.

    Здесь сразу же сталкиваются два типа - люди, которые понимают, что ведут иногда себя глуповато и люди, которые могут даже не замечать своей одержимости.

    Первые отлично проиллюстрированы в статье Vice. Девочка рассказывала, что она выучила английский благодаря фанатизму к Blink-182. Ей хотелось знать все песни наизусть и подпевать, когда она попадет на концерт.

    Вторую категорию описал Лиам Пэйн из One Direction. Он рассказал, как под отелем в Перу (все страны Южной Америки страдают этим) дежурило около 15 тысяч фанатов и среди них были не только подростки - основная ЦА группы - но и довольно взрослые люди.

    В любом случае, COME TO BRAZIL!, как сказали в Vice - мем, который останется с нами навсегда, только с каждым циклом он будет принимать другую форму. Возможно, через несколько лет этим будет страдать совсем другая страна.
  • Музыкальный гик

    Сегодня у обожаемой мной Мейзи Вильямс (та самая Арья Старк из "Игры Престолов") День рождения. Я почти уверен, что через пару лет Вильямс будет одной из самых заметных артисток в мире. К сегодняшним 23-м она уже успела заработать кучу денег, прославиться и стать предпринимательницей.

    В общем, отличный повод посмотреть ее TED Talk. Там и про то, как она в сериал попала, и про неуверенность в себе, и про публичные выступления. Мейзи классная.

    https://www.youtube.com/watch?v=TTYOpfGvlwc
    Don't strive to be famous, strive to be talented | Maisie Williams | TEDxManchester

    Maisie is an actress, an entrepreneur, and an activist. Yet to this day, she has no formal qualifications to her name. Her career has been built upon a symph...

    YouTube
  • Музыкальный гик

    Юлия Юрина из YUKO говорит, что спустя столетие именно так будет звучать украинский фолк 21 столетия.

    Музыковед Люба Морозова говорит, что эта группа – красная тряпка для академистов и фольлокристов именно за счет своей успешности и отрицания канонов.

    Игорь Панасов значительно посодействовал тому, чтобы эта группа получила Шевченковскую премию, что вызвало бурю эмоций в академическом сообществе.

    Это все про ДахаБраху – пожалуй, самую успешную украинскую группу за пределами Украины. Они играли на Гласто, Bonnaroo, KEXP, NPR Tiny Desk, шоу Джулза Холланда и много где еще.

    Их музыка – удивительная смесь кучи жанров поверх украинского фолка.

    Как так получилось, что группа людей, которые должны были аккомпанировать спектаклям по Шекспиру, стали едва ли не главными амбассадорами украинской культуры в мире – попытался разобраться в большом профайле.

    https://thebabel.com.ua/texts/41863-dahabraha-vigadali-etno-haos-pershimi-z-ukrajinciv-vistupili-na-glastonbury-turili-vid-avstraliji-do-kanadi-zapisali-albom-u-braziliji-ta-stali-simvolom-ukrajini-velikiy-profayl-babelya
  • Реклама

  • Музыкальный гик

    Внезапно сегодня в 18:00 буду в эфире Українського інституту книги рассказывать о моих 5 любимых книгах о музыке.

    Можно будет подключиться у них на страничке. Детали тут:

    https://www.facebook.com/events/2270001556637002/
  • Музыкальный гик

    Постмодерністський фолк та фестивальні бойовики. Яким вийшов новий альбом Дахабрахи

    ДахаБраха – гурт, який ідеально вписується у світ пост-всього. Їхній основний матеріал – фолк, який вони використовують наче тісто та ліплять усе, що їм заманеться. А в якості начинки використовують все, до чого душа ляже: від року й хіп-хопу до танго й блюзу. У відсиланнях та змістах, які зашиті в Alambari, можна загубитися. Їх настільки багато, що ловиш себе на музичній параної – а чи це справді алюзія, чи плід моєї уяви? Відповіді на це питання не буде. Можливо навіть і сам гурт не завжди знає, де він когось інтуїтивно процитував.

    В Alambari дивовижним чином поєднуються тягучі мелодії, серйозна робота із народним матеріалом та фестивальні бенгери.

    https://liroom.com.ua/reviews/dakhabrakha-alambari/
  • Музыкальный гик

    На @commacomua вышел замечательный материал про одного из самых легендарных музыкантов Украины и стран бывшего Союза. Это Андрей Надольский, бывший барабанщик "Звуков Му", Esthetic Education, Pianoбой, а сейчас – Nova Opera. Я видел как играет Надольский в трех из четырех вышеописанных проектов, и это действительно впечатляет. Он не делает ничего сверхъестественного, но ощущаешь, что на сцене – глыба.

    При этом Надольский известен еще и тем, что он все это время оставался знатным безалаберным кутилой, и не планирует останавливаться. Вплоть до истории как он на Казантипе просто свалился из-за барабанной установки во время концерта "эстетиков", потому что весь день бухал и как-то на сцене уже не справился.

    В общем, человек неординарный и очень важный. Рад, что наконец-то про него сделали большой и основательный текст.

    https://comma.com.ua/article/andrii-nadolskyi/