Як ви могли вчора зрозуміти із репосту, ми з моїм другом та колегою Льошою Бондаренко (@musicgeek) вигадали собі челендж – #культурфорс. Його ціль – перекрити наші слабкі сторони нашими сильними. Таким чином, раз на два дні я даю Льоші фільм для перегляду, а він мені – по три альбоми. Наприкінці кожного тижня ми звітуємося у своїх телеграм-каналах. Його враження від «Божевільного Макса», «Виживуть лише коханці» та «Ла-ла-ленду» читайте вище, а ось мій невеличкий звіт. Буду писати не хронологічно, а від найгіршого до найкращого:

Віктор Павлік – Коломийки. Весілля в Карпатах (2006)
Мені важко пояснити, чим керувався мій партнер, рекомендуючи мені саме цю платівку. Для мене і сам Віктор Павлік, і безпосередньо цей альбом – один із найяскравіших виявів шароварщини. Радянський уряд мав мету спростити та зробити нашу народну культуру та традиції примітивними. Вони нав’язали нам несмак і чомусь досі цю штучну культуру підтримують та розвивають, а що найгірше – заробляють на ній. Я сподіваюся, що колись ми проведемо великий суд за злочини перед формуванням українського культурного коду та засудимо пана Павліка так само, як сотні інших.

Crazy Frog – Crazy Hits (2005)
Колись шведський студент заради забави записав, як видає різні звуки та мелодії. Його помітив провайдер та вмовив зробити із цього трек для джинглу. Мелодія стала популярною та виросла в анімаційного персонажа на ім’я The Annoying Thing (цікавий факт, який я не помічала у дитинстві – вони навіщось намалювали йому член, через що отримали купу листів зі скаргами від батьків). Я була б щасливою, якби на цьому вся ця історія і завершилася, але ні. На жаль, далі їм здалося класною ідеєю перейменувати його і випустити навіть не один, а три альбоми пісень, сповнених семплів, міксів та беззмістовних звуків.
Найгірше у цьому альбомі те, що він не ставив собі за мету щось донести. У нього не було місії повернути популярності оригінальним пісням або продемонструвати різкий спад популярної музики, чи навіть змусити нас задуматися про культуру споживання. Це була машина для заробітку, яка чомусь спрацювала. Жахливе те, що його творці анонсували повернення Божевільного Жабеня на музичну, прости господи, сцену.

Athlete – Beyond the Neighborhood (2007)
Постбритпоп не завжди звучить для мене як розчарування, але не у випадку із цим альбомом. Його головна проблема в тому, що усе звучання платівки цілком могло б вкластися в один трек (Hurricane), протриматися у чартах кілька тижнів та зникнути в океані однакової музики надалі. Але чомусь гурту Athlete здалося, що варто продовжити цю тему на одинадцять треків. Вони слабкі в усьому – від музики, яка не привносить нічого нового чи навіть не копіює щось велике, до текстів, які можуть позмагатися із попхітами 2000х у своїй беззмістовності. Уся ця платівка здається мені криком музикантів, які вирішили, що можуть сказати щось нове, але оглохли від власної самовпевненості.

Slipknot – IOWA (2001)
Один із найбільш підлих виборів мого колеги. Я не люблю важкий рок у майже всіх його виявах, мені важко його слухати та сприймати спокійно. Тому перед прослуховуванням платівки я вирішила вивчити історію її створення, тексти та ідею. Виявилося, що за спогадами фронтмена це був один із найтемніших періодів Корі Тейлора. Він записував свій вокал, стоячи у власному блювотинні, на піці своєї алко- та наркозалежності. Текстово ця платівка сповнена злості, ненависті до себе та навколишніх, мізантропії, соліпсизму та безумства. Напевно, це одна із тих причин, чому сприймати цю платівку було ще важче. Безперечно, така музика не лише має право на існування, але й обов’язково потрібна світу. Просто у мені ця злість не знайшла відгуку.