Приключения Че в Канаде

Дякую всім, хто були з нами протягом цих п'яти років. Ймовірніше за все, ми надалі перестанемо щось постити і залишимо канал як нагадування про цей період нашого життя, який іноді приємно ще раз переглянути.

Ольга була дуже схвильована, в деякий час взагалі не могла отямитися від почуттів. Втім, ми вирішили, що святкування буде найкращим завершенням дня і вирушили в місце з грилем та пивом. Але оскільки Лізонька не дочекалася Ольжиного громадянства, то присягати їй довелося неприємному Чарльзу. А раз так, то наше давнішнє парі вимагає виставити їй пляшку ігристого.

Зрештою, після зачитування присяги нові канадійці почали підходити за сертифікатом і залишати приміщення. В цій метушні я прослизнув у церемоніальну залу та зробив пару фотографій.

В приміщення з церемонією мене не пустили, хоча запрошення передбачало можливість привести гостей. Проблема була в ємності гостьової зони. Ми хоч і прийшли вчасно, проте гостьові сидіння вже всі були зайняті, і практично всю церемонію я пропустив 😢

Наша канадська епопея зрештою добігла свого логічного завершення - після майже 15-місячного очікування Ольга нарешті теж отримала канадське громадянство і стала чи то канадською гусочкою, чи то канадським єнотом - ми ще до кінця не розібралися. Ользі пощастило, і на відміну від тисяч і тисяч аплікантів - її церемонія проходила вживу, а не онлайн, проте довелося проїхатися в Місісагу. По дорозі розжилися київським тортом, бо винуватиці свята вкрай сильно його захотілося. Лайфхак: якщо не розрізати торт, то його буде лише один шматочок 😂

На цьому історія не закінчилася. Через деякий час на автобусних зупинках з'явилася реклама із закликом не годувати диких тварин. Тварини на постерах були різними, але в нашому районі вивісили саме койота, і я вважаю що це не було співпадінням. Як виявилось, ця інформаційна кампанія передувала вводу в дію city by-law (муніципальним законом) щодо заборони годування диких тварин. Мабуть цей закон таки мав сенс, оскільки за відсутності легкодоступної їжі, койот ймовірно перебрався деінде, бо вже кілька тижнів його в наших краях не видно.

Я вже якось розповідав про різноманіття всілякої звірини в місті, але виявляється, що мій список був неповним. Біля Борисової школи є ось такий ярок, де не так давно завівся койот. Директор школи попросив муніципальні служби забрати його звідти, але ті відмовили, мотивуючи тим, що цей ярок є його природнім місцем проживання. Зрештою школа провела комунікаційну кампанію щодо койота поблизу школи із закликом не вигулювати там собак та пильнувати дітей. Кілька днів потому, повертаючись додому повз цей ярок, я і сам побачив цю тваринку: щось схоже на середнього розміру кудлату перелякану собаку, яка нишпорила кущами. На мене цей койот ніяк не звертав уваги. Ну і добре.

У фінальній таблиці він зайняв лише 16 місце з 22 (окрім перемог та поразок там враховувалося багато інших факторів), проте Борис попросив записати його на наступний відбірковий турнір наприкінці квітня, і вирішив взятися за підготовку? Причина? Дуже красиві трофеї для переможців у вигляді шахового коня. Походу я теперь серйозно вляпався у шахи, що мабуть і самому доведеться грати, аби підтримувати молодого та амбітного шахматиста.

Сам попутно заглядаю, і бачу що дєточці непереливки. І справді, дуже скоро він вийшов ледь не зі сльозами. Програш. Виявилося, його суперник мав удвічі вищий рейтинг на chess.com де Борис теж часто грав, ну і відповідно, він грав теж майстерніше. Зрештою, гру з новим суперником Борис виграв та відновив впевненість в собі. Але потім було два програші, після яких він вже просився додому. Довелося втішати, ганяти в квача на майданчику, та поїти колою. А от остання гра виявилася успішною, і він отримав другу перемогу.

Вивісили перші пари учасників на перший раунд. Борису присвоїли початковий рейтинг у 450 очок за версією Chess and Math Association і далі він може рости або падати в залежності від продемонстрованих результатів. Відправляю його та бажаю удачі.

Сам захід проходив на території католицької школи у мідтауні. Батьки тусили в холі, а гра проходила у кафетерії/аудиторіумі, куди батьків не пускали. Було більше 260 учасників, яких розділили по віковим групам. Борис грав із четверокласниками. Загалом кожен учасник мав зіграти 5 партій, і за кількістю набраних очок визначався переможець. Під час гри можна було всередину зазирати через віконця, проте після кожного раунду була 10-хвилинна перерва на поїсти/попити/попісяти/побачитися з батьками

Я тут неочікувано для себе опинився на шаховому турнірі. Все почалося з Бориса, який наприкінці минулого року зацікавився шахами, і почав грати в них на комп'ютері та планшеті. Потім, почав дивитися відео на ютубі із розбором різних ігор. Зрештою він розжився і справжньою шаховою дошкою, яку тягав в школу та грав з однокласниками. Втім, з ними йому було грати нецікаво, бо їхній рівень не дотягував. І тут я вирішив погуглити якийсь клуб або турнір, щоб допомогти із гідними спаринг-партнерами. З клубом не склалося, а ось дитячих турнірів було до біса. Отак і зареєстрував на відбірковий турнір провінційної серії.

Тепер із острахом думаю про момент, коли доведеться змінювати місце проживання і список контор, яких треба буде повідомити про нову локацію - на всіх трьох рівнях уряду. Короче, у мене тепер мотивація якнайдовше залишатися на теперішньому місці.

А нещодавно довелося відновлювати загублену health card Бориса, і на роздрукованому папірці з Service Ontario було вказано, що він досі Permanent Resident, хочі він вже рік як в іншому статусі - так я з'ясував що федерали провінцію не повідомляють. Довелося прийти ще раз, надати сертифікат про громадянство, щоб це змінили на громадянина. Не те, щоб це було так важливо, але як я помітив, це може впливати на термін дії документів (мені так права подовжили лише на 3 роки, а не на 5 - довелося і себе подати на зміну статусу в системі). Потім я згадав, що в школі також немає інформації про громадянство Бориса, але я вже вирішив, що цим питанням перейматимуся коли переводитимо його до середньої школи (тобто з 6 класу), і заповнятиму новий пакет документів.

Втім, всі ці рівні уряду живуть в певній ізоляції одне від одного. Принаймі, так виглядає з обивательської точки зору. Наприклад, коли я отримав канадське громадянство (а потім і паспорт), то інші федеральні агенції повідомляються автоматично, або майже автоматично. Так, інформація полетіла в Elections Canada (а потім я це продублював під час податкового декларування також) - і мене включили в федеральний реєстр виборців. А от Elections Ontario та City of Toronto довелося повідомляти окремо і реєструватися онлайн. Процес розгляду зайняв кілька тижнів. По результату, я вже зміг проголосувати на провінційних виборах, а також виборах в міську раду, trustee та мера. Втім, якби мене не було в реєстрі, мене б зареєстрували б на дільниці, проте це зайняло б час, та і запрошення на вибори я б не отримував.

Те, що в Канаді три рівня уряду, я знав ще до того, як отримав громадянство, чи навіть почав готуватися до тесту. Все виглядало логічно: ● федерали відповідають за монетарну, зовнішню, міграційну політику та кримінальний кодекс (тому тюрми теж підпорядковуються федералам), ну і на додаток пошта, залізниці національного рівня та Air Canada ● провінції відповідають за освіту, медицину, навколишнє середовище та автостради. Моя контора теж підпорядковується провінції ● муніципалітети - за локальні справи на кшалт вивозу сміття, пожежна охорона, парки, каналізації, бібліотеки, притулки для тварин та інші сервіси необхідні на місцях Тому за SIN-кодом (податковим номером) чи закордонним паспортом треба йти в Service Canada; за правами, health-картою чи переєстрацією машини - в Service Ontario, а за рештою - зазвичай в сіті-холл або центри послуг в Civic centres. Звісно, що багато чого тут можна зробити і онлайн. Втім, не все і не завжди і ніжками сходити все ж інколи доводиться.

А на днях мені стукнула сеча в голову, і я купив прилад, яким запасаються більшість місцевих у віці 40+ років: аерогрилем, або air fryer. Розпаковую, я значить посилку, а дружина така під руку каже: "раніше ти був у мене фраєр, а тепер - ейр фраєр". Реготали обидва. А потім кинулися опановувати нову іграшку: засмажили рибу і картоплю, спекли шарлотку, а потім закинули сушитися манго, які я взяв по акції цілий ящик за безцінь, але не прикинув що з ними потім робити. Сиджу такий, жую шарлотку з чаєм і думаю собі: раніше своїх батьків засуджував за оцю гонитву за побутовими девайсами, а тепер і сам туди ж. Ну всьо, думаю, - це вже початок старості. А далі ревматизм, пояс із собачої шерсті і гра в лото в найближчій бібліотеці із іншими дідами та бабусями.

13 років тому, коли ми з Ольгою лише починали зустрічатися - по невеликому місту швидко пройшла чутка що вона зустрічається "з сігарєтчиком", а один із прихильників в особистій зустрічі зарядив їй, що мовляв бачив її "з якимось фраєром", цебто зі мною. Як би там не було, зрештою ми одружились, виїхали спочатку з містечка з "блатними" нравами, а за кілька років - і з України. Ця історія забулася, аж донедавна.