Як український музбізнес виходить з-під цифрової залежності РФ
Якщо дуже скоротити ситуація була така.
Два найбільших дистриб'ютори, хоча й мають хедофіси в США та Франції, остаточні рішення по Україні приймали в Москві.
Із трьох мейджор-лейблів представництво в Україні мав тільки один. Працювали здебільшого через московський офіс, тому що з європейськими це було не ефективно (приклад Go_A).
Стримінги — Apple Music та Spotify — програмували контент на українську аудиторію теж із Москви.
З початку війни все це змінилося. Поки все не так райдужно як хотілося б, але напрямок дуже перспективний для українського ринку.
ain.ua/2022/03…i-rosiyi
Усю історію новітньої української держави наш музичний ринок глибоко залежав від російського. Не змінилося це й після 2014 року. Попри квоти на радіо та телебаченні, залежність української індустрії збереглася на глибинному рівні: дистриб’юторів, стримінгових сервісів та лейблів.
Нещодавно мені прийшов реліз від групи українських музикантів, які записали спільне повідомлення до росіян. Воно звучить як «Путін, досить вбивати!». Я не стримався і навіть відповів їм у невластивій мені манері.
Пам'ятаєте я розповідав про мого улюбленого ютубера Джоні Гаріса? Він, звісно ж, зробив розбір по війні в Україні. І цей розбір цілком таки адекватний, окрім низки, на перший погляд, не дуже суттєвих деталей. Я їх зараз не називатиму, але є одна головна. І він, і Vox, і Олаф Шульц, і закордонні можновладці, і «хороші росіяни» зараз просувають один наратив — це війна Путіна, а не війна росіян.
Так от, це брехня.
Це війна росіян. Бо наші домівки нищать звичайні росіяни. Інші звичайні росіяни платять гроші, за які будуються калібри й іскандери, які летять в наші міста. Ще одні росіяни сідають у літак та летять скидати бомби на пологові та драмтеатри.
Проти нас воює Росія та Білорусь. Дві країни. Два народи. Звісно, є росіяни й білоруси, які на нашому боці. Їх мізерно мало, але вони є. Вони одразу почали збирати гроші на ЗСУ, виходити на вулиці, підривати колії, саботувати роботу. Але це одиниці на фоні загальної маси.
Артем все правильно написав. Ми йдемо на захід. Схід нам не потрібен. Нас там ніхто не почує. Та нам і не треба з ними більше говорити. Тож і артистам варто переорієнтуватися на Європу та Америку. І почати нарешті розбиратися в політиці трошки більше за аналітику блогерів в інстаграмі.
Важливий текст на @new_ukr_musicliroom.com.ua/article…rainians
Ребята из России, которые меня читают. Я знаю, что это довольно большая аудитория. Я вам благодарен, что вы все это время были тут. Есть вещи, которые действительно не имеют политического окраса.
Но мы можем об этом разглагольствовать не тогда, когда ваша страна с каждым днем все больше угрожает моей. И делает это прямо при молчаливой поддержке своего народа. Это невозможно больше толерировать ни под каким соусом.
Я все эти годы отказывал в любых партенрках каналам, лейблам, артистам из России. Но уже 8 лет назад было понятно, что путь у Украины только один, и он направлен на Запад. Геть від Москви, як писав класик.
Если вы согласны с этим тезисом, понимаете, что ваша страна пытается просто поглотить Украину. И Украина этого не хочет. Что вы просто отобрали Крым и Донбас грубой силой и хотите отжать всю страну, прикрывая это максимально дебильными провокациями — оставайтесь, читайте, тут будет интересно про украинску и мировую музыку.
Если нет, пожалуйста просто отъебитесь и отпишитесь.
Спасибо.
Океан Ельзи. Веселі, брате, часи настали... 2006 рік, режисер - Віктор Прідувалов
http://www.facebook.com/okeanelzyofficial
https://twitter.com/okeanelzy
https://twitter.com/s_vakarchuk
http://okeanelzy.com
Написав все, що думаю про нацвідбір і Аліну Паш.
Іронічно, що цей текст вийшов на Суспільному, яке я в ньому загалом критикую.
Але читачі Суспільного, судя по коментарях, у такому рейджі, що далі заголовку не читали і автоматом звинуватили мене у відмиванні репутації, лол.
Текст писався ще до інформації про можливість підробки довідки. Якщо це правда, то загалом усі ці роздуми не матимуть особливого сенсу.
suspilne.media/206747-…lina-pas
12 лютого відбувся Національний відбір на конкурс "Євробачення". За перемогу боролися 8 артистів, яких відібрав оргкомітет Нацвідбору. Перемогу з відривом в 1 бал отримала Alina Pash.
Раз на рік великі медіа згадують, що в Україні є якась там музика. Тоді ви можете почути музичних журналістів на радіо, а іноді навіть побачити по телебаченню. Цей період називається Євробачення.
На мою думку Євробачення — це пряма протилежність тому, що має робити музика. Але менш із тим, цей народний атракціон надзвичайно популярний і справді може дати буст кар'єрі молодих артистів.
Цього року мене засмучує дві речі в нацвідборі:
1) Не буде пів фіналів, а отже менше гуртів зможуть "засвітитися".
2) Я поки не бачу очевидно сильних номерів із тих, хто вже презентував пісні (тобто всіх окрім Вельбоя).
У матеріалі для Суспільного розписав свої враження від претендентів, які є зараз, і спробував спрогнозувати, хто ж пройде далі. Але будь-які прогнози — то бабка надвоє сказала. Мій наібільший фейл в цьому плані були Go_A, у яких я взагалі не вірив, а вони тріумфально пройшлися Єропою.
Тож цього року я ставлю на Калуш. Або ж Аліну Паш, але мені здається, що Аліна вже не рада тій купі критики, яка на неї полилася. Просто пробувати загравати із російським ринком, використовуючи тези "я просто космополіт" ще реально, коли ти не претендуєш на те, щоб стати СИМВОЛОМ КРАЇНИ, принаймні на кілька днів.
Детально про кожного тутачки:
suspilne.media/205308-…avoritom
Музичний оглядач Суспільне Культура Олексій Бондаренко проаналізував артистів, які братимуть участь у Нацвідборі цього року, та спробував спрогнозувати, кого з них можна назвати фаворитом.
С точки зрения поп-музыки это очень интересный и смелый альбом. Аврора пробует себя в самых разных жанрах и умудряется остаться собой. Серьезное достижение, далеко не каждому такое удастся. С позиции фаната Авроры (а я ее обожаю) это выглядит погоней за хайпом и попыткой успеть везде и сразу, позабыв про то, зачем она вообще делает музыку и за счет чего смогла стать такой популярной. Будет очень обидно если в результате норвежка переключится на простенькие бенгеры вроде Cure For Me позабыв про субтильный инди-поп, который ей так отлично удавался раньше.
Одна только Stjernestøv на норвежском, которую певица выпустила в 2020, звучала куда органичнее, чем весь The Gods We Can Touch очевидно ориентированный на запад.
6/10
Aurora – The Gods We Can Touch (2022)
Аврора так сильно рвалась стать героиней инди-попа, что совершенно растеряла "инди" и пытается угодить совершенно всем. На ее новом альбоме впечатляющие 15 треков – в современной индустрии это уже достижение (большинство ограничивается мини-альбомами или же лонгплеями по 9-12 треков). Проблема в том, что в погоне за разножанровостью норвежка едва не растеряла свою выдающуюся уникальность.
Аврора стала суперзвездой на волне роста скандинавского холодного инди-попа (в эту же среду хочется записать например Lykke Li, MØ, girl in red). От других артисток ее выгодно отличает естественная странность. Она всегда казалось будто потусторонней пришелицей – необычной, но ужасно притягательной. Этот образ вызывает к ней love/hate отношение, что отлично для артиста.
Ее дебютный полноформатник 2014 года – выдающаяся вещь. Во-первых, на нем есть прорывной хит Conqueror, который вывел Аврору из андеграунда. Во-вторых, там есть открывающий трек Runaway, который сама Билли Айлиш называет источником вдохновения. Ну и не менее прекрасная Running With The Wolves, которая в позапрошлом году стала саундтреком к офигенной анимации от Apple Wolfwalkers. Но это было 6 лет назад.
После этого вышла документалка об Авроре и ее успехе. В ней она рассказывает о том, как ненавидит песню Conqueror, как пробивается к успеху и хочет делать именно то, что ей нравится. При этом оставаясь, по сути, продюсерским проектом. Образ потусторонней и наивной девочки в этом фильме довольно сильно разбивается, по вине или по задумке режиссеров – тут уж не знаю.
И вот выходит The Gods We Can Touch. Его достаточно хорошо принимают критики и отмечают разножанровость. Она тут действительно присутствует. Вот только в отличие от той же girl in red Аврора не выглядит ищущей, которая изучает границы жанров. Она выглядит приспособленцем, который знает, что что-нибудь из этого да выстрелит. Доходит порой до смешного. Спасает ситуацию то, что таланта Авроры и ее музыкантов хватило на то, чтобы во всех песнях сохранилась она сама и ее фирменные фишки, а альбом не скатился во вторичные потуги саунд-продюсеров.
Начинается все довольно безоблачно. Первые три трека вполне вписываются в концепцию ранних альбомов. А вот с Cure for Me начинается то, что NME называет "seductive mix of bangers and class", а я называю какой-то дикухой. Это EDM трек с прямой бочкой, клубным саундом и каким-то абсурдно смешным инструментальным припевом. От Авроры тут остался только узнаваемый тембр. В общем, я отлично представляю этот трек в ротации KISS FM, но мне сложно представить, что певица типа Авроры хотела бы играть такую музыку.
Дальше нас ждет длиннющая баллада Exits for Love, будто бы украденная из студии Адель. Тут все в стилистике ностальгического попа – нежные струнные, акустическая гитара и околоджазовые гармонии. Сейчас это один из двух главных хитов альбома и самое обидное, что именно на нем от Авроры не осталось практически ничего. Такую балладу могла бы спеть любая певица.
Отдушиной становятся Heathens, которые хочется назвать лучшим треком альбома и наиболее логичным развитием того самого холодного скандинавского инди-попа. Тут все хорошо: от мелодических линий до глубокой драматургии трека, который безостановочно развивается от первой до последней ноты. Еще и слышен инструмент больно напоминающий цимбалы (хотя скорее всего это арфа, но мне нравится думать, что цимбалы).
Дальше продолжается выставка (народного хозяйства) саунд-продюсирования. The Innocent – попытка в электросвинг а-ля Parov Stelar. A Temporary High – Аврора запрыгивает в убегающий поезд синти-попа, который возродил The Weeknd. То есть тоже берет Take On Me A-Ha и обыгрывает по-своему. На Artemis вступает гармошка, напоминая нам о достижения Яна Тирсена. На самом деле очень красивая песня, хоть и совершенно неуместная. На Blood in The Wine Аврора вдруг восстает как рок-героиня. Заканчивается все типичными около-ембиентными поп-балладами.
Є в Україні такий собі Фонд розвитку української музики. Його заснував колишній продюсер телеканлу М2 Роман Муха разом із продюсером гурту "Без Обмежень" Олегом Ходачуком. Вони дуже пишаються своєю місією і заявляють, що просувають круту українську музику.
В більшості своїй вони роблять якісь конкурси для молодих гуртів, на виході з яких знімають їм відео (приблизно отакі https://www.youtube.com/watch?v=S-6jnOHKGHs).
Дуже суб'єктивно — артисти там перемагають сумнівні (окрім hurtom), якість відео — жахлива.
Окрім того, Фонд випускає програму імені Романа Мухи, де він бере інтерв'ю у молодих і перспективних зірок на кшталт Павла Зіброва, запускає в індустрію свіжі таланти (сольний проєкт Олега Собчука зі СКАЙ) та записує лайви в карібіан клабі сутінковим геніям (Панчишин і Кіше).
Але сьогодні цей фестиваль несмаку й абсурду сягнув апогею. На своєму новому конкурсі вони розіграли МІЛЬЙОН ПЕРЕГЛЯДІВ ВІД БРЕНДУ ГЕТЬМАН. Так, це не помилка, бренд горілки (титульний спонсор Фонду, на секундочку!) подарує гурту мільйон переглядів на ютубі. Механіка мільйону не описана. Але з відомих мені засобів я знаю тільки один стопроцентний — накрутити ботів у сірих контор.
Ботів використовують в індустрії. І часто це роблять на запуску відео. Але про це зазвичай соромно говорити і публічно в цьому ніхто не зізнається. Бо взагалі-то музика — це про аудиторію, яка має це слухати, а не про мільйон фейкових сторінок із Індії та Тайланду.
Але у свті Фонду розвитку української музики це норм. Вони про це зробили окремий пост із переможною картинкою.
Я в шоці якщо чесно.
UPD: Мене резонно поправили, що ще можна зробити мільйон коштом запуску реклами, і це правда (хоча й довольно дорого). Але я не розумію, чому тоді не подарувати просто гроші на промо. Та й взагалі не описати механіку.
Что не так с "Бандами Нью-Йорка"?
Вчера я впервые посмотрел "Банды Нью-Йорка" 2002 года и затвитил, что в очередной раз убедился, что Скорсезе - не мой режиссер. Конечно же нашлись люди, мнению которых я доверяю, которые начали мне оппонировать. И это логично и нормально. И поэтому я задумался, а что ж именно не так с этим фильмом, который в целом признан мировой классикой и одной из лучших работ режиссера.
НБ: Я не кинокритик и не претендую, поэтому все, что будет ниже сугубо мои размышления ни о чем и графомания от выходных.
Прежде всего второстепенные персонажи. Скорсезе строит очень прямолинейную историю мести, в которой почти все второстепенные персонажи играют сугубо декоративную роль. Нам делают много акцентов на то, что люди "Священника" переметнулись на сторону "Мясника". Но мотивация ни одного из них не раскрывается. Вся она сводится к... "ну, так сложилось".
Особенно досталось женским персонажам. Это крайне патриархальное кино. Женщина, которая способна говорить, тут аж одна — персонажка Камерон Диаз. Всем остальным отведена роль голых шлюх (уж простите на слове), которые призваны ублажать героев. На выходе ж роль Диаз оказывается совершенно утилитарной. Ее единственная задача в фильме — послужить тригером для предательства друга ДиКаприо. Всё, во всех остальных сценах, от нее можно избавиться и сюжет от этого не поменяется.
Самое яркое свидетельство — концовка. Диаз в самый ответственный момент кидает главного героя в погоне за мечтой. Он раздосадован, но стоит на своем. Она мчится к кораблю, начинается бунт, корабль не отплвыает. И что делает героиня? Ну возвращается, что ж делать-то. Ну не сложилось, не срослось, бывает. В принципе большинство решений в этом фильме принипаются именно по такому принципу.
Персонаж самого ДиКаприо для меня тоже загадочен. Он ставит целью мстить за отца, зная что тот был богобоязненный. Но сходу отвергает Библию (к которой к концу возрвращаеся, что за мафиози без веры в Бога?). Ну допустим, это можно списать на юношеский максимализм. Во всем остальном линия Лео настолько прямолинейна, что становится аж смешно. Он мститель на крыльях смерти, но при этом прощает своего друга предателя. Он уже сдался, но другой друг принес какую-то вещь его отца и он находит в себе уйму сил бороться. Скорсезе очень любит критиковать супергеройское кино. Так вот, такие духоподъемные мотивации ничем не лучше Спайдермена.
Отдельно меня высадила сцена с бомбардировкой Нью-Йорка кораблями. Во-первых, этого в реальности не было, это "для красного словца". Во-вторых, ну что за бред ей-богу?
Ну и последнее — в целом вся канва повествования подчинена раскрытию одного сюжета — Граф Монте-Кристо возвращается и мстит. Под это пожертвовано абсолютно всё. Из-за чего картина из мафиозного эпоса 19 ст. превращается в "Выжившего", только снятого на 20 лет раньше. Вот только "Выживший" не строит из себя портрет эпохи.
Из плюсов — офигенные костюмы, мощнейшие декорации и совершенно потрясающий Дениель Дей Льюис. Уж не знаю, где заканчивается заслуга актера, и начинается заслуга режиссера, но персонаж получился иконический. За ним интересно наблюдать, его мотивация полностью раскрыта. Льюису удалось отыграть вот эту удивительную смесь страшного и близкого. Абьюзера, от которого никто не хочет уходить, хотя все знают, что он мразь. "Под крылом дракона удивительно тепло".
Скорсезе удается здесь создать напряжение и держать его два с половиной часа (в отличие от "Ирландца"). Это тоже очень круто для выбраного формата.
Но в угоду этому часто идет весьма наивный монтаж. Сцены драк, в которых склейка идет на моменте удара? И этот режиссер еще гонит на Марвел?
——
В общем, спасибо тем, кто это прочтет. Я выговорился. Пойду посмотрю Гудфеллас, все обещают, что на этом фильме я Скорсезе точно полюблю.
Вважаю, що в словах Вадика є велика частина правди. Коли він це сказав перед очима постала значна частина музтусовки та літтусовки.
«Окрім того, у нас всі творчі особистості — стендапери, письменники, музиканти — кричать «Я не буду робити контент! Я буду йти класичним шляхом! Я опублікую роман на 1000 копій, зароблю з нього 500 грн і буду ходити на всі івенти, і жалітися, що в мене нема грошей!». Це ж політика типового українського кріейтора неважливо чого. Вони всі жаліються і навіть не намагаються розвивати свої соцмережі.
А бренди сидять з грошима і не знають, до кого йти. Врешті бачать блогера з мільйоном підписників і дають гроші йому. А умовний Артем Чех сидить із 500 підписниками, і нічого не заробляє. Хоча він класний автор!».
Моє інтерв'ю з ним повністю:
ain.business/2021/12…nterview
Довольно сложно писать про итоги года, когда второй год подряд индустрия придумывает как ей выжить в пандемию.
Но если в США в результате растут лейблы и стриминги, то у нас полный бардак в сфере авторских прав. И эта неразбериха стала главным итогом года в индустрии.
Если же говорить сугубо музыкально, то самым заметным трендом стала огромное количество коллабораций. О ее причинах мы еще погвоорим.
Показательным событием стала отмена феста Конфискат. Большим событием считаю каминаут Меловина.
Есть еще один тренд, который я в этот материал не добавил, потому что его стоит разбирать отдельно. Очень сильно увеличилось количество привозов российских артистов.
Ну а обо всем остальном — вот, для Суспільне Культура.
suspilne.media/192149-…ndustrii
Головні події 2021 року, які відбулися в українській музичній індустрії. Навіть попри те, що світова музична індустрія трохи оговталася від карантинного удару, все одно говорити про повернення до потужностей попередніх років рано.
Мне редко нравятся мои материалы. А интервью с музыкантами пишу еще реже. Тому есть одна главная причина – как правило в них не удается рассказать ничего нового. Я как журналист все реже понимаю, о чем спрашивать. А музыканты часто не знают, о чем рассказать.
Но здесь совершенно другая ситуация. Столкнулись творчество и ремесло. Полет фантазии и прагматизм. Слава забросил свой (выдающийся) электронный проект Sorrow Leads To Salvation (послушайте хотя бы это, это очень хорошо) и ушел писать саундтреки для игр. Начинал с малого, а в итоге дорос до главного композитора ААА-игры Sherlock Holmes: Chapter One украинской студии Frogwares.
После этого интервью я стал совершенно иначе вслушиваться в OST любимых игр. Теперь я всякий раз подмечаю, когда это просто фоновый зацикленный шум, а когда – специальная звуковая дорожка для создания нужной атмосферы на локации.
Ну и помимо этого много интересного – например о том, почему в этой сфере тяжело закрепиться творческим личностям и почему ему не стоит кидать свои демки.
В общем, я тут в последнее время редко что-то советую. Но Слава прямо очень интересный.
liroom.com.ua/article…nterview
16 листопада вийшла гра Sherlock Holmes: Chapter One, яку розробила українська студія Frogwares. Це один із наймасштабніших релізів в історії української