Зараз я продаватиму вам гру, яка не сильно париться над тим, щоб себе продавати. У неї немає якогось адекватного трейлеру та тим більше рекламної кампанії, а просто пару ґеймплейних відео і скріншотів від розробника та деякі WIP футажі в твіттері. Я слідкував за її розробкою вже деякий час, проте варто мені було втратити її з поля зору, як вона взяла і релізнулась. Я вже встиг її пройти, тому вважаю своїм обов'язком про неї розказати. ‍ Pseudoregalia — це 3D метроїдванія у стилістиці N64/PS1 із величезним фокусом на платформінґ. І коли я кажу "величезним", то маю на увазі і те, що платформінґ у грі просто неймовірно продуманий. По суті, автор взяв дуже багато із того, як відчувається керування Маріо у 3D-шних частинах серії, додав трохи від себе і нанизав це на левел дизайн в стилі метроїдваній із аналогічною прогресією. По сюжету ми граємо за Сибіллу, антропомофрну оленицю/крольчиху, яку затягнуло у чийсь світ снів у вигляді сюреалістичного замку, сповненого відчуття лімінальності та занепаду. Структурно це найсправжнісінька 3D метроїдванія, із купою переплетених між собою локацій, у яких потрібно знайти нові здібності та застосовувати їх для просування далі. І левел дизайн влаштований так, що значну частину гри вона давала себе "перехитрити", завдяки дуже гнучкому платформінґу. Наприклад, у мене бували моменти коли я проходив локацію і лише в її кінці зрозумів, що це ніякий не кінець локації, а початок. І тоді приходило розуміння того, що я пройшов її у протилежну сторону, отримавши в кінці абілку, яка навпаки повинна була допомогти мені по ній просунутись. Проте мушу попередити, що мапи у грі немає, а локації доволі специфічно оформлені, тому якщо не будете уважні — ризикуєте нормально так заблукати. Платформінґ у грі ґрунтується на цих самих здібностях, які гравцю доведеться поступово відкривати і у тому, щоб чейнити їх між собою, вигадуючи нові способи пересування по локаціях і долання перешкод. І по-перше, це саме по собі дуже приємне заняття. А по-друге, керування персонажем настільки приємне і плавне, що вже до середини гри ви не будете помічати, як органічно ваші пальці бігають по клавішах ґеймпада, перетворюючись на екрані у елегантний акробатичний танець. Я майже ні в одному 3D платформері не відчував такої єдності із персонажем в плані керування. Хіба що в іграх Нінтендо. Також у цей мікс із дослідження локацій та платформінґу непогано вписується і простенька, але приємна, бойова система. Вороги тут зазвичай слугують не так небезпекою, як засобом відновлення магічної енергії, що потрібна для хілу. Проте, інколи у грі вас закривають у кімнаті із ворогом, що відіграє роль своєрідного міні-боса. В таких випадках це перетворюється вже трохи на інший танець, із вичікуванням опенінґів і ухилянням від атак. У цій бойовці немає нічого навіть близько такого ж глибокого, як у платформінґу. Але її й менше у грі, що доволі доречно розбавляє основний ігровий процес. Крім всього вищепереліченого, у грі цікава мрійлива атмосфера, яка не боїться бути і жартівливою, і лякаючою одночасно. Артстайл лише підсилює ці відчуття, створюючи доволі самобутній досвід від перебування у світі цієї гри. Pseudoregalia це натуральний hidden gem, який навіть попри відсутність маркетингової кампанії починає збирати навколо себе поціновувачів якісних 3D платформерів. Гра проходиться за 5-6 годин, але по якості цього часу та враховуючи ціну, це занадто крутий експіріенс, щоб його пропускати. Особливо якщо ви зацікавлені у жанрі. Я щиро надіюсь, що цю гру спідкатиме неабияка популярність і в результаті автор портує її на консолі. Бо Pseudoregalia заслуговує на те, щоб про неї почуло якнайбільше людей. Для мене ця гра стала одним із найцікавіших інді релізів року соу фар. Також загляньте у коментарі до цього посту, я закину туди трішки скріншотів та ґеймплейне відео. art by CasualMisfit #лонгрід #рецензії