Надвечір - чай шипшиновий, На ранок - горіхова кава. Мені колискові співає держава. Напівмертве місто німими губами поцілує в чоло. Сліпий сон навпомацки знайде повіки, щоб закрити їх, як це роблять мерцям. Тремор у грудях все сильніше відчувається з кожним пустим ковтком. Лише задихаючись відчуваю жагу до життя. Тіло моє - застарілий метал: Скрипучі пальці, іржаві мізки. Душа моя - втрачений пароль до wi-fi: Відшукати чи до заводських скинути? Хотів би заплакати, та я всього лиш набір мікросхем. Хотів би палати, та я лише згарище батьківських надій. Хотів би відчути, та серце втратило зв'язок із зовнішнім світлом, Заблукало в коморі, що замкнута на два замки. Заплутаний в канатах самопожертви, Зшитий нитками з обсидіану, Наче пазл складаюсь докупи, Не знаючи в яку картину складатись. Мій голос, пройшовши діджиталізацію Крізь месенджер, звучить зовсім інакше. Частинку мене Інтернет назавжди Залишить в своїх дата-центрах: Клаптики віршів, нариси безумства і Кілька нот кривого співу в безодню. Частинка мене житиме у спогадах людей, В яких зазвичай погано з пам’яттю. Частинка мене житиме у відлуннях міст, В яких сліди кросівок іще не розірвало ракетою. Частинка мене житиме відлунням вітру Між Карпатських гір і потоків Дністра. Частинка мене житиме в мізерній кількості Спільних фото, що так рідко роблю на пам’ять - Боюсь фіксувати і втрачати набуті спогади.