Алоха! Ріоха! 🍷 Сьогодні буде казка від Олі. Вже три місяці, як я працюю в школі, щодня перестрибуючи паркан позаду нашого білдінга, щоб зрізати дорогу до своєї роботи, бо виходжу я як завжди - в свинячий вереск. Я люблю свою роботу, мені подобається що коли я прихожу - діти радіють, що в них буде довгочікувана велика перерва. І найбільше мені подобається ідея, щоб не залишати дітей в школі без нагляду ні на хвилину, щоб убезпечити від цькування і вирішувати якісь поточні питання, коли вчителів немає поруч. На початку я відпрацювала кілька змін підмінним супервайзором в школі, де вчиться наш ненаглядний Бабасік. Там я пройшла декілька батальних битв в кіндергардені з наймолодшими, бажала "бонапєті" в французькому класі, а до сина так і не діййшла, бо в службовій ієрархії, як і в материнстві треба починати з наймолодших, соплєй, туалєтіков, помитих ручок і рухатись в бік міжнацональних питань, але про все по черзі. Щоб отримувати зарплату, вищу за мінімальну (десь так +30%), я мала відпрацювати тридцять змін, а для того щоб тимчасова тобота в TDSB (шкільний борд) стала постійною - таких змін мало б бути мінімум шістесят. В Борисову школу мене викликали від сили пару разів на тиждень, а доступна я мала бути кожного дня. Я зрозуміла, щоб відпрацювати потрібну кількість змін мені треба пропонувати свої послуги в інших школах. Тому я взяла свій employee number і пішла по нашому селу району. В першій же школі, в яку я зайшла, мені запропонували постійну роботу, чому я неймовірно зраділа і ДУЖЕ нервувалась. Я написала вибачального листа в Далінгтон (Борисова школа), що я їм більше не дівчинка за викликом, і що в мене тепер є постійна робота.