​“Оппенгеймер”: Хто в Україні жив, той на Нолані не сміється (тік-ток версія) Крістофер Нолан витримав планку “Барбі”, а головне – свою власну. В “Оппенгеймері” він відточив свої сильні сторони, і виправив минулі помилки. При цьому він дотримується своїх принципів і навіть посилює їх: у фільмі лише практичні ефекти, на майданчику нема телефонів/моніторів. І для кіно про 40-ві роки це мало сприяти зануренню в атмосферу: аби вся знімальна група прожила три місяці зйомок, як герої фільму два роки в Лос-Аламос. Також він продовжує знімати на IMAX камери і навіть покращує їх, тому якщо у вас є можливість – йдіть в IMAX. Хоча це і найбільш розмовний фільм режисера (ще і найдовший), але всі візуальні, і особливо, звукові нюанси, ви заслуговуєте відчути на повну. А саундтрек у фільмі просто неймовірний. Жанр байопік виключає пристрасть Нолана до ускладнення сюжету, і хоч я фанат його твістів, але це тільки йде на користь його почерку. Бо він змушений шукати нові прийоми, окрім сюжетних поворотів, аби вразити глядача. І він їх знаходить. Зокрема, вперше зʼявляються елементи горрору, і вони вдалі. Суперечливий “Тенет” став ніби містком до “Оппенгеймера” в контексті розвитку шпигунської теми. Також Нолан жаліє нас і не сильно мучає теорією фізики, якою він горить ще з “Інтерстеллара”. А розподіл оповідання на колір і чб взагалі відкидає нас до раннього “Мементо”. Але тут ця фішка працює в інший спосіб. Вона розповідає історію і з точки зору героя Кілліана Мерфі, і з обʼєктивного кута. Практично з кута зору Льюїса Штрауса, персонажа Роберта Дауні молодшого, який назвав це найкращим фільмом, в якому брав участь. Окрім ядерної у фільмі є інша бомба, і це Флоренс П’ю (і всіх запрошую). Взагалі 3 години хронометражу дозволили режисеру як ніколи поглибити характери і мотивацію своїх персонажів. Нарешті зіркові актори в нього грають, а не виконують функцію. Та з’явилась і зворотня сторона медалі: персонажей стало забагато. І такі значущі фігури цієї історії, як Нільс Бор та Річард Фейнман, все одно не встигають голосно про себе заявити. При чому втілюють їх не останні актори. Взагалі, мій мем про подібність фільму з “Астероїд Сіті” Веса Андерсона зайшов занадто далеко: і тут і там пустеля, де випробовують бомбу, ультра-зірковий каст, де лауреати Оскара грають епізоди, а номінанти – роздягаються. І при цьому не знайшлось місця музі Нолана – серу Майклу Кейну, може він не захотів гримуватись під Ейнштейна. Але все одно многая літа дідусю. До речі гумор у Нолана як завжди прорахований, ніби формули на дошці, і в основному йде від Метта Деймона. Не сприяють розрядці атмосфери і всі жарти про бомбу, які в наших залах зустрінуть лише мертву тишу. Через перенасиченість персонажами і діалогами, у мене виникло бажання, аби “Оппенгеймер” став міні-серіалом. Такий собі молодший брат “Чорнобиля”. Та Нолан виключив можливість роботу в цьому форматі. Кульмінацію – випробування бомби, показано як чаруюче дійство. Але це демонічна краса, яка спокушає, але руйнує. Як жаданий ковток алкоголя, як життєво необхідна затяжка цигаркою. Роберт Оппенгеймер встиг врятувати викладача від яблука, яке сам і отруїв, та не зміг зупинитись від створення смертельної інʼєкції для всієї планети. Як наслідок: холодна війна, КДБ, путін, війна. І єдине, що зупинить цю ланцюгову реакцію зла – це ЗСУ. Не забуваймо про це навіть в моїх дурних оглядах. 9 атомів з 10. #шопокіно