​​ЯК ПОДОЛАТИ ВІДСТАНЬ У 200 КІЛОМЕТРІВ НЕ ВИКЛИКАВШИ ПІДОЗРИ У АКТИВІСТІВ   Уявіть картинку. На підкреслено темному фоні роздратована жінка дивиться на годинник. Під фото підпис тривожним капс локом. Підпис б’є у саму суть проблеми – як ухвалити 187 судових рішень не перебуваючи на робочому місці? Вдумливому читачеві може здатися, що писати про це в епоху Зуму і електронних підписів то маніпуляція. Аж ніяк, то активісти стоять на варті всього хорошого у судовій системі, і пропускають лише тих, хто прийшов по воді.    На іншому уявному фото будівля ВККС, у куточку маленькими літерами написано «вккс», поряд - великими літерами «ДЕЮРЕ». Різні шрифти натякають допитливому читачеві, хто тут визначає доброчесність, а кому слід кожного вечора перечитувати Бангалорські принципи. «МАЙНОВІ ПИТАННЯ» грізно звертається до нас оголошення. Активісти знайшли трільярд доларів дрібними купюрами у гуртожитку кандидата, думає читач. Знов ні. Виявляється, активісти виявили кандидатку, що представляла інтереси клієнтів у судах, які знаходяться на відстані 20, 200 та 240 (!!!) кілометрів від її дому, не маючи автомобіля! Але шокований читач може спати спокійно, викривальний геній активістів не допустить кандидатів зі злочинним наміром пролізти у судову систему без автомобіля.    Застосовуючи всі відомі людству стандарти сумнівів, активісти день і ніч працюють над тим, аби виявляти негідників. І сюрприз: всі, кого вони виявляють, виявляються негідниками. Не задекларував користування офісом – негідник. Насмілився висловити думку, яка не збігається з думкою активістів – очевидно негідник. А ще хтось пов'язаний із кимось, хто знає комуніста – це підозріло, тому негідник капс локом.   Але геть надмірний сарказм і нещирі знаки оклику. Вони тут тільки для того, аби вписатися у стиль вашого каналу і привернути вашу увагу до неочевидної думки про Ісуса Христа.   Громадський активізм як явище існує в нас тому, що в судовій системі все ще представлені Павло Вовк, Богдан Львов, Андрій Портнов та, не побоюсь цих прізвищ, Татаров зі Смірновим. Їх вплив на судову систему з кожним роком зменшується, і заслуга активістів у цьому неоціненна. Тут - по справжньому - дякуємо їм за це.    Однак, монополізувавши суспільну думку і чомусь узявши собі останнє слово щодо доброчесності, активісти втратили дещо дуже важливе. На мій погляд – почуття гумору, а особливо – самоіронії. Сміятись над собою це мистецтво і прояв внутрішньої свободи. Вміння іронізувати над власними помилками демонструє потяг до того, щоб стати краще. Така серйозність та зосередженість на власній завжди безпомилковій позиції ділить світ навпіл.    У романі Умберто Еко «Ім’я рози» детективний сюжет не є ключовим, ключовим є питання – а чи сміявся Ісус Христос?  Питання значно глибше, ніж вам може здатись. Класична католицька церква тих часів будувала свою ідеологію на страху і тому зображувала Христа вкрай серйозним та страждаючим чоловіком.    Мені здається, що якщо цей бородань з пронизливим поглядом у вицвілій синій сорочці справді існував, то він був справді вільною людиною, і тому сміявся значно частіше, ніж нам каже церква. І над собою теж. (Текст пера відомої людини, яка попросила не публікувати її імʼя. Інша, менш відома людина, допомогла з редактурою. Ніхто ніякої відповідальності ні за що не бере).