Як ти? Як повний келих, Із якого раптом зникло скло. І все на тебе впало, потекло, замість вина тепер сама провина. Як ти? Як дочасно доросла дитина. Їй би ще гратись, але прошу, не в солдати. Як ти? Як стіна, в яку дивилися, коли летіла куля в спину. Як ти? Не знаю, як це описати. Як небо без птахів? Як птаха з підбитими крилами? Як замість вечірньої казки фільм жахів? Як дихати на повні груди в ліфті, де курили? Як ти? Як річка без одного берега. Де течія стрімка, немов відвага, І не можеш зупинитися. Тільки вода кудись зникає. Чи як фортеця без криниці: тримаєшся, але тримається і спрага. І взагалі, так часом хочеться напитися. Як ти? Як останній урок, на якому дзвінок — це для вчителя, чув? Як голова, яку вдома забув. І душа, наче зошит в клітинку, поля – від руки, а на пальцях червоні відбитки лінійки. Як два подвійні аркуші, витягуєш думки. І запиши: додому три параграфи. Що, знову двійка? Як ти? Як потяг, що на всіх парах летить без рейок, по піску. Як радіо без батарейок, коли хотілося зловити музику. Як місяць, що замість неба зійшов у ставку, де тільки ряска й п‘явки. Як плівка з відпустки, засвічена перед проявкою. Як ти? Як голова, повна новин про держави невизнані. Як речення, обірване, немов мотузка для білизни. Як ти? Постійно щось кажу. Ні в ворота, ні в тин. Як пляма на сонці. На серці клубок зі змій. Як ти? Як вистава, перенесена через карантин. Коли весь світ — театр. Театр бойових дій ( Олена Павлова)