Дна та меж немає у горя. Це відкритий пост, тому копіюю його сюди. Зберегти. Пам'ятати. Згадувати площу під дощем, де кожен другий тримав соняхи, бо Костя любив їх. Я не можу тепер дивитися на поля з соняхами. Бо мені здається, що це люди, яки тягнулися за сонцем, але їх вбила проклята йбана русня.