В краю, де колись колихалися квіти, Де жили лелеки і сови вухаті, Ходило, як привид, розстріляне літо, І спало в підвалі в покинутій хаті. Кружляли хвилини, кружляла планета, Кружляли ракети над степом і світом. І чути було, як ревуть кулемети В краю, де ходило розстріляне літо. Спотворили вишні розстріляні гільзи. І гризли каміння вітри-суховії. І літо несло у маленькій валізі Розстріляні нерви, і душі, і мрії. І гмикало носом, і хмурило брови І чуло, як брязкає небо залізне, Коли намагалось відмити від крові Маленьку, червону жіночу валізу. Хиталося чорне, розстріляне жито. Казились від голоду пси волохаті. Куди ж я подінусь? – Питалося літо. На кого покину розстріляну хату?.. І всі кулемети гарчали так близько, І літо ховалось від залпів гармати В ярку де, конала розстріляна кицька, А поряд – пищали її кошенята. Альона Васильченко