...І все-таки космологи мають рацію. Червоточина існує. Але тунель у часі надто вузенький, аби крізь нього могли пройти великі люди. І тому ця туга горловина випорскує з минулого в теперішнє дуже дрібних людей, блювотну масу людського племені. Другий Махатма Ганді чи Тереза Калькутська не виринають у водоймі нового життя. Сама лише пересіч, дрібна, як маковиння. Вона може легко протиснутися в міні-отвір червоточини, тому з минулого найчастіше ми отримуємо найгірших. Вони виявляються найбільш живучим, найбільш семижильним, найбільш витривалим біоматеріалом, перед яким навіть маестро час опускає руки. Добрі й унікальні люди погано відтворюються, тому що є занадто складними для природи. Вони – занадто неповторні, прикріплені якорем лише до свого часу, вони бояться римейків, бо найчастіше виходить пародія. А людська дрібнота цього не боїться, навпаки – саме вона вигадала міжгалактичний ксерокс, який штампує однаковість посередності. Якби я мав таку змогу, то тимчасово заткнув би цю червоточину. І з цікавістю глянув, чим є сучасне людство без домівок маковиння. Чи народжує воно велетів, чи плекає своїх гігантів, чи дозволяє душам рости доверху, до зір, а не завширшки? Уривок із мого роману-вибуху "№1". Дійсно. Живемо в час людської мізерії. У час змалілих.