​​To those before. To those after. To us now. And to those beyond. Seen or unseen. Here but not here. 1990-ті роки, хоспіс посеред лісу для смертельно хворих підлітків. Всі пацієнти чітко усвідомлюють, що вони скоро помруть, і від цієї думки морозить ще до перегляду. Щовечора, рівно о 12, головні герої збираються у бібліотеці та розповідають один одному страшні історії. Скажу правду, у тому стресі, в якому ми всі живемо, хочеться хоча б на екрані бачити позитив, проте я точно знала, що буду дивитись цю історію, бажано всю та одразу, тому що її зробив Майк Фланаган, який робить для Netflix крутезні штуки. Причому два його серіали з трьох, які я дивилась, це горор, який я особисто терпіти не можу, але… (читати про серіали тут і тут). Фланаган – це не про жахи, не про нічні кошмари та маніяків, не про привидів у закинутих будинках з чудернацькою історією. Фланаган завжди про людей – про їхній біль, про прийняття себе, про родину, можливо, твою справжню, а, можливо, ту, яку ти знайшов, про пошуки та про знахідки. The Midnight Club виключенням не став. Це історія про прийняття смерті тоді, коли ти тільки починаєш жити, коли ти ще майже нічого не встиг. Історія про тих, хто розуміє тебе, а значить з ними ти можеш бути відвертим. Історія про одержимість надією та віру в те, чого насправді не існує. Ми мандруємо до хоспісу разом з головною героїнею Ілонкою – у 17 вона дізналась, що в неї рак, на жаль, лікування не спрацювало, але вона впевнена, що спрацює щось інше. І це щось знаходиться у хоспісі, де вже одного разу вилікувалась дівчина з таким самим діагнозом. Ілонка знайомиться з місцевими пацієнтами – хтось тут вже давно, хтось недавно, в когось рак, в когось СНІД, але всіх об’єднує одне: неминучість смерті. Фланаган вправно експериментує з формою – це серіал-антологія історій жахів, розказаних героями у бібліотеці. Кожен насправді розповідає про себе, свої страхи та проблеми, але упаковка завжди різна: романтичні та жахливі історії кохання, нуаровий детектив, трилер про серійного вбивцю, магічний реалізм, наукова фантастика з мандрами у часі та навіть янголи. Кожна історія стилізована візуально під відповідний жанр, написана та знята за всіма законами. І це найкраща частина серіалу – вся драма навколо головних героїв, загадкового культу, привидів та тіней мене особисто не дуже захоплювала, а ось історії, особливо наукова фантастика – це воно. Серіал вийшов трохи затягнутий – 6 серій би точно вистачило, а ще мене дуже засмутив відкритий фінал – Фланаган веде перемовини з Netflix про ще кілька сезонів, але мені бракує крапки та хоча б якихось відповідей. Якщо ви любите такі історії, не боїтесь сцен на покричати, яких там достатньо (першу серію навіть внесли до «Книги рекордів Гіннеса», бо там аж 21 «скрімер»), можете сміливо ризикувати, естетичне задоволення вам гарантую, але відповідей поки що не чекайте. #tv2022