​​До роману Одрі Ніффенеггер The Time Traveler’s Wife («Дружина мандрівника в часі») у мене завжди було дві великі претензії. Прочитала я його десь в середині нульових (роман вийшов друком 2003 року та майже одразу став бестселером). Претензія перша – дорослий чоловік впродовж 14 років 152 рази з’являться у житті маленької дівчинки (від її 6 до 20 років). З’являється голяка, вона носить йому одяг та взуття, вони годинами спілкуються. Сказати, що це викликає дивні відчуття, то нічого не сказати, тому що насправді це класичний грумінг, як на мене. І друге – все своє життя, саме своє існування головна героїня Клер побудувала навколо головного героя Генрі, наче власного «я» в неї ніколи не було – її ідеали, думки, погляди, бажання створені ним на основі спогадів та вражень з майбутнього. Звісно, у цього роману не могло не бути екранізацій – аж надто «смачна» тема: кохання попри час. У 2009 році вийшов однойменний фільм, а цього року НВО випустили серіал з Тео Джеймсом та Роуз Леслі в головних ролях. Але при всій моїй любові до Тео Джеймса і, як на мене, кращій ролі його життя у серіалі Golden Boy, подивитись мене змусив не він, а Стівен Моффат, який сам написав всі серії, та Девід Наттер, який всі серії зняв. Перший – попри всі мої претензії, майстер діалогів та завжди знає, що робить, другий – серед найкращих телевізійних режисерів сучасності. Тому, прийнявши дві мої претензії до роману та до серіалу як те, що вже є і нікуди не дінеться, я вирішила його подивитись.