​​Ви питаєте, чи важко писати. Важко. Це постійна суперечка з собою – чи можна зараз говорити та писати про щось, окрім війни. А потім приходить повідомлення з Півдня: «Нарешті змогла відволіктись хоч на годину, порадь ще щось». Або: «Оце переслав собі пост про Місячного лицаря до Saved Messages, тепер не забуду, повернусь – гляну – напишу» зі Сходу. Або, або, або… Багато таких «або», які відкидають сумніви. Сама почала щось дивитись так, щоб не просто мерехтіло зображення перед очима, десь через тижні три, а то і більше. А найдивніше – найкраще мене «перемикали» процедурали. Одна і та сама схема, персонажі, подібні ситуації. Пожежники, поліцейські, адвокати, лікарі. В них все буде добре. В них якось по-іншому не буває. Потім додались улюблені персонажі, які повернулись з новими історіями – наприклад, місіс Мейзел. Але іноді посеред серії знову вимикаєшся, і думки мандрують далеко, туди, де зараз гаряче, або до чергового: «Увага, повітряна тривога, займіть найближче укриття». До чого веду? Якщо вас щось відволікає – відволікайтесь. Якщо не можете, то й не треба. Якщо все бісить – кричить. Якщо хочеться плакати – плачте. Цього тижня мене потішив фінал сезону The Rookie («Новачок»), де знову зустрівся один з кращих телевізійних дуетів наших часів – Нейтан Філліон та Алан Тьюддік. З відсилками до Resident Alien, власних інтерв’ю та інших інсайдерських штук. Якщо вони вам до вподоби, раджу глянути!