якшо чесно, то мені, звісно, буває дуже соромно за мою центрованість на грошах. мені дуже часто цим м’яко так жартівливо дорікають друзі, я і сама з себе глузую, але іноді я реально вже переходжу межу і навіть «бідне дитинство» це не виправдовує. мені самій шкода, шо така моя історія і така моя травма – я ще не наїлась. хотілось би сказати, що війна мене змінила, але ні, бо це є моє ядро, моя суть та мій ресурс. трошки змінила мене Ісландія та Швеція, а ще процес дорослішання, і тепер мені хочеться, щоб ціла величезна купа моїх грошей йшли на якісні речі, на благодійність, на здоров’я та в інвестиції. але все ще кожного разу, коли я бачу якусь велику (для мене маленької) суму на карті, коли купляю шось дороге однією платіжкою і не помічаю, я думаю «боже, оце кнопік молодець». а потім думаю «ну годі, ти вже років двадцять як не кнопік, відчепись від людей і не мозоль їм очі». а потім думаю «ну чо не мозоль а раптом вони не знали шо так можна?? шо будь-який кнопік може вирости і купити собі сонцезахисні окуляри за ціною крила літака??? то тепер вони знатимуть! і куплять!» а потім думаю «ну а нахуя їм такі окуляри? а тобі нахуя такі окуляри?» корочє, pov: ви на 30 секунд потрапили в мою голову ))))