маю таку думку: провалитись не страшно. точніше, страшно, звісно, але цей страх майже ніколи не сковує, бо ми всі без виключення маємо досвід падінь і десь в глибині себе знаємо, що завжди можемо піднятись. з кряхтінням, болем і сльозами, але можемо. але є дещо страшніше за провал. це успіх. бо якщо досвід падінь є реально у всіх, то чи багато з нас можуть похвалитись тим, що точно знають, як це – зайняти перше місце, бути улюбленою дитиною, спокійно сприймати похвалу, не очікуючи підступу, знати, що «я молодець, не звачаючи ні на що»? це не диво, що наша психіка і гадки немає, як діяти в такому випадку. ото і тримає нас з усих сил на місці. бо не дай боже ще все вдасться. і шо тоді?! жити далі-то як?