ДЕКОМУНІЗАЦІЯ, ДЕРОСИФІКАЦІЯ чи ДЕМОСКОВІЗАЦІЯ? - україномовна версія моєї статті: Війна порушила багато питань, одне з яких «що робити з російською культурою?». Проте, правильно було б сказати так: війна вже дала відповіді на ті питання, які роками і десятиліттями перебували в тіні, але на них соромилися чи боялися дати відповідь. Зараз ці відповіді залишається лише оформити та реалізувати, але зробити це потрібно правильно. Помилка дуже дорого може нам обійтись. І якщо з пострадянським періодом все виглядає досить просто (бо це вже не наше), то дорадянський та радянський періоди так чи інакше пов'язані з історією значної частини України, не враховуючи ті її території, які ніколи не входили до складу російської імперії, та увійшли до складу УРСР за результатами Другої світової війни. Саме щодо цього до-пострадянського періоду зараз особливо загострилися пристрасті: що робити з усіма цими пам'ятниками, книгами, фільмами, вулицями та іншими топонімами. Вони чиї? Історію пишуть переможці і у цьому конкретному питанні пролягає конфлікт, оскільки топонімічна історія України – не та, реальна історія, яку із здобуттям незалежності Україні буквально по крихтах вдається відновлювати, а та, яку ми десятиліттями бачили, чули та прочитували у назвах наших вулиць та міст – написана імперією. Вона, тобто історія, написана імперією, дуже відрізняється від тієї, реальної історії, яка: а) справді наша, а не чужа нам історія, пов'язана з досягненнями людей чи звершеннями, які не мають жодного відношення до України; б) історія правдива, а не та, що спотворює факти, події, імена; в) історія раціональна, тобто та, що зміцнює, а не послаблює українську ідентичність. Саме в цьому конфлікті між історією, яка написана імперією, та українською історією, що відтворюється самою Україною, знаходиться ключ до розуміння того, що вважати НАШОЮ, а що НЕ НАШОЮ культурою, маючи на увазі набагато більше, ніж просто її «культурно-масовий» зріз, а розглядаючи як сукупність компонентів інформаційно-культурного, політичного та історичного простору, що виконує два найважливіші завдання: 1-формування єдиної тканини української ідентичності; 2-встановлення та підтримка приналежності України до європейської цивілізації (як у минулому, ґрунтуючись на історії Стародавньої Русі, так і у сьогоденні та майбутньому – в союзі та у складі Великого Заходу). Ось чому, незважаючи на те, що зараз це питання, більшою мірою, схоже на вирішення проблеми, що називається, «по верхах», воно неминуче спричинить наслідки набагато глибші, ніж це здається на перший погляд. Тому його не можна вирішувати, застосовуючи як напівзаходи, з одного боку, так і емоції або зайву метушню, з іншого. Якою ми бачимо Україну – якою ми її хочемо бачити в майбутньому? Це головне питання. В його основі два інші найважливіші питання: українська ідентичність та місце України у світі. Все дуже просто: наповнимо їх розумним ефективним ціннісним змістом - отримаємо правильне рішення «культурного питання» і набудемо нової сили. Не наповнимо - отримаємо масу проблем із непередбачуваними наслідками і знову історично програємо. А поки ми знаходимося на роздоріжжі з трьох доріг, як у казці про Іллю Муромця: «наліво підеш – коня втратиш, направо підеш – голову втратиш, прямо підеш – одруженим будеш». Перша дорога: ДЕКОМУНІЗАЦІЯ. Цим шляхом Україна вже колись пішла і, гадаю, він найбільш зрозумілий, щоб зупинятися на ньому докладно. Однак, Україна, рухаючись у цьому напрямі, починаючи з 1991 року і значно прискорившись після 2014-го, на мій погляд, все-таки заблукала в лабіринтах декомунізації… що дає мені право поставити його поряд із двома іншими альтернативами, як все ще не пройдений. Друга дорога: ДЕРОСИФІКАЦІЯ. Це шлях, що передбачає масову і повсюдну відмову від усього радянського, російського та руського як від імперського чи навіть окупаційного. У цьому варіанті Україна звужує коло ознак своєї ідентичності, фактично доводячи їх до єдності двох взаємопов'язаних критеріїв: етнічність і суверенність, поширюючи їх як на сьогодення, так і на минуле. В основі першого критерію лежить українська мова.