​​Цей рік змінив мої погляди сильніше за усе попереднє життя. Те, що здавалося важливим минулою зимою, зараз виглядає пилом під ковдрою, периферичною примарою. Тією весною мене переповнювала нестримна лють до тих, кого я не гукав до себе та не очікував побачити у своєму домі. Але вони прийшли із триколорами та помаранчево-чорними смугастими стрічками, та зруйнували все. Перші місяці було обурення та настирлива злість. Сьогодні ця лють транформувалася у дещо інше, щось таке невимовне. Від чого, коли чується "майбутній контрнаступ" настає відчуття, наче в грудях застрягло каміння. А коли кажуть "розбили колону техніки окупантів" або "вимушено відступили від позицій", то одразу відганяю, наче настирливого метелика, думку скількох життів коштувала ця коротесенька стрічка в новинах. Це щось, що схоже на батьківські почуття, щось від дикого вовка, який відчайдушно намагається захистити вовченят від мисливців. Треба бодай щось робити, ревіти, ричати, клацати та кусати, бо усе навколо перетвориться на фантом, на щось несправжнє, на відлуння реального життя. Й це зараз надихає та надає крила. В нас ще дуже багато випробувань попереду, та геть рефлексію й до біса жалітися. Навколо суцільні тяготи та труднощі, але, бляха, завжди після тягот настають зірки. Per aspera ad astra, друзі. Дякую, що ви зі мною.