​​Як називається синдром, коли одні травматичні спогади заміщуєш іншими? Щоб не відкривати «ті самі фото 23-24 лютого» згадую куди старішу історію. ReВізія. Part 4. Як я відкрив GastroRock, побудував мрію в «районі-привиді» і про те, як вона згоріла. А ще про «синдром самозванця» і те, як я відчайдушно намагався довести щось іншим, а виявилося, що я доводив це самому собі. Тож, «Барсук» 13 років тому ми таки якось відкрили. З поганою витяжкою та купою гостей. Зі «Школою їжі», віконцем для сендвічей з собою (пам’ятаєте таке?), з том ямом та сирниками. Чесно кажучи, я був певен, що ось і все. Розплачуся з боргами, а далі бути спокійно жити. Як на пенсії. Але ви знаєте, що було далі. Я відчув ринок. Відчув, що людям бракує щирих та персоналізованих місць. Врешті, відчув, що нам з гостями-друзями бракує часу «догуляти».   Бо якщо ми не зачинялися о 10-ій, сусіди вже були готові спустити на нас всіх собак. Треба було таке місце, щоб не було сусідів. Тож я вибрав приміщення на Воздвиженці. Районі, де буквально не було нікого. Заклади там з’являлися і так само швидко зникали. Єдиними гостями району були весільні фотографи та вуличні коти. Деякі казали, що ще бачили привидів. Тож приміщення повністю готового закладу мені віддали без відступних: заїжджай, плати оренду і все. Я зробив мінімальний ремонт. На хоспер грошей не вистачило, але невеличкий гриль я купив. І я відкрив GastroRock. Мрію в незрозумілому місці подалі від людей та метро. Це був той період, коли я горів гастрономією. З пристрастю неофіта я намагався всіх нагодувати устрицями, привчити їсти мармурові стейки та гарбузовий суп-пюре з фуа гра. Показати, що крім «світлого» та «темного» є десятки сортів та стилів пива… І ще я дуже хотів довести знайомим фудіз, що навіть без профільної кулінарної освіти я можу бути ресторатором і шефом. Врешті, цілком, зрозуміло, що це я хотів довести самому собі. Яким же було моє здивування, що коли кілька років потому я питав людей «За що любите GastroRock?», ніхто не згадав ані устриць, ані стейків, ані крем-супів. Згадували шалені вечірки. Згадували місце, де можна було танцювати не під хаус, а під «Океан Ельзи» та RCHP. Згадували відчуття свята, яке триває 24/7. Згадували перший «заклад-коворгінг». Ага, у нас можна було відправити мейл швиденько) Згадувати тирамісу у вигляді горщика. Згадували те, що у нас можна було спробувати себе в рок-бенді, але що в нас був бан на караоке. Згадували дні вбитого сервісу.  І те, що тут офіціанти чомусь «записували» замовлення у планшет, а не в блокнот. І я був в центрі цього натовпу. І мені здавалося, що немає нічого особливого в тому, що люди готові їсти навіть на сходах, якщо їм не вистачало місця в залі. Бо як же й ще? Про те, що це був «успіх», я дізнався від інших. Коли мені показали, що до нас часто приходять колеги: подивитися, як цей «вискочка» збирає людей в місцях, де не того заклади роками стояли пустими. Намагалися розгадати секрет «маркетингу». А секрету не було. Був концепт, що мов пазл з 1000 шматків, склався. Хоча люди на малюнку бачили зовсім не те, що я вкладав в нього з самого початку. Було інтуїтивне відчуття ринку і того, на що чекають люди. Було мало грошей та багато вогню. Було. І воно спрацювало. А потім в один жахливий день моя мрія, мій GastroRock згорів. Щоб вже дуже скоро після ремонту відновитися у вигляді чудового інтелігентного одеського бару «Любчик». Як бачите, я добре вмію втрачати. І відразу будувати щось нове, навіть коли надії майже немає. Важлива навичка в сучасному світі. Бо, що завгодно можна відбудувати, коли поряд є свої люди. І коли є знання. Я вірю, що свої будуть з вами. А знаннями звик щиро ділитися. У постах, влогах, на семінарах. І от 6-7 березня планую пару закритих ефірів, щоб підтримати тих, кому потрібна моя підтримка. Хто хоче наважитися відкрити заклад в новому місті / новій країні. Хто шукає порад, як і що робити з діючим бізнесом в умовах війни. Для всіх, кому потрібна така «бізнесова психотерапія» та віртуальне плече.