​​RеВізія. Part 3. Як я шукав гроші, щоб відкрити «Барсук» і що з цього вийшло Продовжую робити ретроспективу свого ресторанного досвіду. Тож 2009-ий рік. Я не запустив доставку, але непогано попрацював директором літнього заміського комплексу. І остаточно вирішив створити власний заклад. Придумав я його під час йоги. Лежав якось собі в шавасані, а картинка закладу склалася в голові немов пазл. Згодом це повторювалося безліч разів: я бачив у своїй голові об’ємну модель закладу, міг наблизити і роздивитися кожну деталь. Так народжувалися концепти: просто в одну мить з купу всього, що я бачив, про що чув або читав з'являлося щось нове: неявні обриси, передчуття складалися в цілісну картинку ресторану.   Тоді я побачив невеличкий заклад, вікна арками, відкрита кухня, гості і я – вже не просто запрошую людей поїсти на вихідні, а зустрічаю їх у своєму закладі та готую для них. Назва з’явилася випадково. Я гостював у друга в Молдові, і якось в розмові він сказав: «Я вигадав класну назву для закладу: Барсук. Хочеш тобі подарую?». Я пообіцяв, що якщо колись відкрию таки гастробар, так і назву, а цей друг зможе там безкоштовно їсти й пити стільки, скільки цей ресторан існуватиме. Почав з пошуку приміщення. Зв’язався з ріелторами та попросив їх знайти готовий заклад, який нещодавно зачинився: думав, що так зможу зекономити на інвестиціях в ремонт та обладнання. Це була неабияка помилка, але про це згодом. Мені запропонували заклад на Печерську: в районі, в якому я виріс. В жилому будинку, саме з такими вікнами, як я собі уявляв. І я вирішив, що це бінго: треба брати. З договором оренди, однак без грошей я почав діяти. Друзі-архітектори почали робити для мене дизайн проєкт. Замість оплати я весь час для них щось готував, паралельно проробляючи меню для майбутнього гастробару. Гратися з дорогими продуктами можливостей не було, тож я весь час фантазував, як би з гречки та ще кількох базових продуктів зробити щось цікаве. Я дізнався про рух «гастросереда», і став частенько там бувати. Правила були прості: щоб долучитися, треба було або принести дві пляшки вина, або продукти і власне щось приготувати. Ці зустрічі з людьми, захопленими гастрономією, смаками та стравами, дуже сильно вплинули на мене тоді. А ще я весь час шукав гроші. Я вже взяв на себе обов’язки: підписав договір оренди, розпочав будівництво, назад шляху не було. За оцінками мені потрібно було десь 50 000 доларів. Я сподівався знайти інвестора. Знайомий допоміг зробити перший план, бізнес-модель, розрахувати термін окупності. Я кілька разів на тиждень зустрічався з людьми, яким пропонував за 20 000 – 30 000 доларів 40% в майбутньому бізнесі. Ніхто не погоджувався. Врешті я дійшов до того, що пропонував вже 50% хоча б за 10 000 доларів. І знову – ніхто. Тепер, звісно, я дуже радію, що так все склалося. Але тоді я був на межі. Збирав маленькими частинами гроші по друзях, щоб хоча б якось закінчити ремонт. Були тижні, коли все, що я їв  – це був чай з медом. Іноді щось брав в «Челентано» неподалік, бо там проводив всі ділові зустрічі. Схуд до 64 кілограмів. Думаю, якби мене хтось відвів до лікаря, мені б поставили купу нервових розладів. Але тоді я думав тільки про те, як довести собі та всім навколо, що я – не лузер, який втратив все, а підприємець, якому от-от пощастить і він знов убуде на хвилі. Врешті, в лютому 2010-ого ми влаштували «стройка-паті». Тягнути далі було не можливо: треба було стартувати. Прийшли люди. Десь 50+ гостей на 60 квадратних метрів. Я посміхаюся, зустрічаю, готую. Намагаюся всім сподобатися. А насправді у мене такий мандраж, що я ледве тримаюся. В якусь мить я дивлюся навколо і просто кілька хвилин стою ошелешений: тут купа людей, а витяжка, в яку я вгатив останні гроші, чомусь майже не працює. Дівчата в красивих сукнях з келихами ігристого сидять просто за стіною з диму, дихати не можливо. Що робити – не ясно. Я жартую, годую і не знаю, чи прийде хтось після цього завтра… Прийшли.