«Мені соромно казати, але навіть для мене, людини з україномовної сім‘ї, яка знала історію України, чула від прабабусі про Голодомор… Все одно оця меншовартість сиділа всередині: ну що такого в українській культурі? А от в російській — Малевич. Починаєш все це вивчати, Дзига Вертов — український режисер, Олександра Екстер — українка. Я все більше розуміла, що моє сприйняття української культури маленьке, незвідане і стереотипне. І мені треба це все вивчати заново. <…> Коли я робила дослідження Чорнобильської катастрофи, знайшла одну роботу 1986 року, автор — російський художник. На цій картині намальований український дідух. Це такий букет з колосків. Його зазвичай роблять на Різдво, але він може і цілий рік стояти десь у хаті. І я думаю: «А чому це у російського художника намальований український дідух? В них такого точно нема». Я почала гуглити цього художника і виявилось, що він із Запоріжжя, буквально кілька років жив у Москві. <…> В музеї Зіммерлі працювала російська кураторка. Ми з нею говорили про колоніалізм і деколонізацію, і вона завалилась на «на Україні»… Я кажу: «в». А вона: «Что “в”?». Я кажу «В Україні». А вона: «Но это же норма русского языка!»... Я кажу: «Але ж люди, які просять казати на них they — ти кажеш на них they». Вона встала та пішла. Це гарно показує, як легко росіяни ламаються на таких питаннях. Вони знають, що в цих листах та архівах знайдуться всі підтвердження тому, що ці художники ніякі не росіяни. Російське мистецтво ніби як стоїть на оцих великих стовпах — Малевич, Рєпін і Куїнджі. А вони всі — українці. І так з усім російським. І вони відчувають, що коли ти всі їхні стовпи забереш — все повалиться і посиплеться». (с) Оксана Семенік, історикиня мистецтва, дослідниця явища деколонізації, авторка каналу Ukrainian art history в Twitter. Інтерв’ю для медіа «Люк» #psyjourn