Сьогодні мала дуже чітку, майже явну фантазію про смерть. Я рідко думаю про неї. І не сакралізую. Я мало зіштовхувалась за все своє життя, і з дитинства більше фокусувалась на житті, на відчутті живого: комахах і тваринах, рослинах, людях, емоціях, книгах, в яких підноситься цінність життя. Але смерть не менш важлива. Я слухала «Songs of Grief and Solitude» Drudkh і фантазувала про те, що буду робити, коли (якщо?) дізнаюсь, що мій батько загинув. Він у Харкові, там відносно спокійно зараз, але під час війни ніде не безпечно. Я думаю, ці думки виникли після новини про вчорашній ракетний обстріл у Дніпрі. Там теж, здавалося, спокійно. Люди у п’ятницю пили чай на кухні, а у суботу ця кухня стала руїнами. Або Вінниця, Кременчук. Ніколи не знаєш, яке місто або будинок буде наступним. Ніколи не знаєш, яка зустріч стане останньою. Що б я робила? Приїхала б в Україну, в першу чергу, ховати його. Не довірила б це комусь ще. Попросила б у соцмережах фінансової допомоги. Багато б плакала. Батько для мене дуже важливий, я не готова його втратити зараз. Кожного разу, як він телефонує мені, каже, що любить мене. Що пишається. Що вірить, що я стану музичним журналістом. Що любить дім і не лишить його. Розповідає свої сни — каже, я снюсь йому майже щоночі. Маленька, мені немає п’яти, і ми ходимо на озеро дивитись на цаплю і великий мурашник. Все так і було 20 років тому, і з тих пір я люблю комах, тварин, рослин і природу. Люблю життя. Він навчив любити.