А ще — бути чесною в дрібницях. Відмовляючи, називати справжню причину, а не вигадану. Я так робила до війни: мені було ніяково відмовляти людям різко, кажучи: “Ні, бо я не хочу”, тому що я боялась, що це спровокує в людини нарцисичну травму (насправді, це проекція, бо я боялась, шо саме так вчинять зі мною і травму отримаю я). Дуже дивний механізм, але, насправді, деякі люди взагалі не зациклюються на відмовах так, як я. Мої маленькі кроки в цьому напрямку: 1. Написала, що я не можу прийти не “через погане самопочуття / хтось захворів / з’явились якісь невідкладні справи”, а тому що Я не хочу. Тому що Я не відчуваю себе впевненою щодо цієї справи, тому що Я потребую більше часу для підготовки. 2. Написала, що не зможу прийти на зустріч (дуже перепросила, бо вже погодилась на неї), бо мене позвали на кастинг* і я не хочу втратити можливість в ньому взяти участь. Бо це в моїх інтересах. 3. Відмовилась піти на Хелоуін паті до друзів, бо була втомлена і хотіла посидіти на самоті, без вечірок. Результати вражаючі: усі люди, яким я відмовила, спираючись на власне небажання і власні пріоритети — відреагували абсолютно адекватно. І навіть неіронічно побажали успіхів. І ми досі спілкуємось, абсолютно нормально. *вчора прийшов емейл на пошту, що я його не пройшла. 😏🥂 Тобто, я відмовляю = мені відмовляють, це закономірний і взаємний процес, ніхто від цього не вмирає, планета обертається, життя продовжується.