Здавалося б, що спільного між австралійцями Nick Cave & the Bad Seeds та американцями Type O Negative, окрім захоплення готік-культурою та забороненими речовинами ( =потягом до смерті)? І ті, і ті — майстерно і несвідомо-психоаналітично співають про кохання. Хоча і тут мені хочеться собі заперечити, мовляв, де смерть — там завжди кохання, як і навпаки. Суперечливі, як Ерос і Танатос, і дві однаково потужні сили з протилежним ефектом: конструктивним і деструктивним. “Do you love me?” — задається питанням Нік Кейв, повторюючи цю фразу і ускладнюючи це питання до межі, додаючи наприкінці “…like I love you?”. Чи кохаєш ти мене так, як я кохаю тебе? Як це виміряти? Як це порівняти? Абсурдне навіть перше питання, чи кохаєш ти мене взагалі — бо відповідь безумовно “так”, бо кохання, за Лаканом, завжди взаємне. І це не суперечить нерозділенному коханню. Ще цікава строчка з цього ж треку: “I knew from that moment on, that I'd love her till the day that I died”. З цього моменту я знав, що кохатиму її поки не помру. І навряд чи відповідь щось кардинально змінить у цьому рішенні. Це здається не таким очевидним, але подібне питання ставить і Пітер Стіл з Type O Negative. Назва треку “Love You To Death” одразу вказує на цю зв’язку “кохання-смерть”. Чи-то кохання до смерті, чи-то смерть через кохання. “Am I good enough for you?”, — звучить у кульмінації, і в цьому немає драми, тільки спроба витягнути підтвердження взаємності почуттів. Чи достатньо я хороший для тебе? Українською чи російською це звучить доволі абсурдно, але кохання саме про це — про підтверждення (validation? verification?) власної значущості. Згадуючи стадію дзеркала, знову ж таки, за Лаканом — ми відчуваємо себе цінними через очі іншого. Тільки в закоханих очах іншої людини ми бачимо свою красу. І в цьому лікувальна сила кохання. Хоча, не тільки в цьому. #psymusic