Це сюреалізм, але просто зараз я читаю ці повідомлення від мами на концерті. Як зазвичай, в першому ряду під сценою. Через півгодини виступатиме музикант, який мав приїхати в Київ — я збиралась піти, але концерт через війну скасували, як і всі інші концерти. Навколо мільярд людей. Вони співають пісень і обіймаються, повітря пахне травою, цигарками і літом (так, тут літо все ще триває до 22 вересня). Тепло, хоча мене тільки трясе — я повернулась з вчорашнього концерту о п’ятій ранку і через недосип відчуваю застуду. Це все так дивно. Я ходжу на концерти, поки моі близькі люди не хочуть жити через подих смерті у потилицю. Я живу своє краще життя зараз, поки гине цвіт моєї нації через гній іншої нації. Ніхто навколо цього не розуміє, як ми не розуміли незворотнього ті ж вісім, п’ять або навіть один рік тому. А може розуміли, просто недооцінювали масштаби. Не знали. Вірили в краще. Переконували себе. “We're happy, Ma, we're having fun And the train ain't even left the station … I'm hanging in there, don't you see? In this process of elimination” Цей трек наживо сьогодні мене розтрощить.