Не скажу, шо справи погані. Навіть, навпаки. В мене душевний підйом, останній раз відчувала щось на кшталт депресивного епізоду ще до війни, коли приїхала в Тбілісі — парадоксально, з 24 лютого весь накрут пройшов, найстрашніше справдилось, знадобились ресурси для того, шоб жити в нових умовах. І ці ресурси знайшлись. Мені сильно допомогли і досі допомагають: музика, спорт і люди. Так банально, але так дієво в моєму випадку. Я майже не пишу і не хочеться, веду дневнік куди переважно зберігаю меми і фотки, які все одно нікуди не викладу — хай хоч потім щось залишиться на згадку. Вчора думала про те, як цікаво влаштована наша психіка: ми не розуміємо, що щасливі, коли це щастя власне відбувається тут і тепер. Вже потім, згадуючи, зізнаємось: «так, було дуже кайфово», але не визнаємо це власне у ту хвилину, коли це щось особливе відбувається. Можливо, для розуміння чогось надважливого потрібен час. Можливо, щастя швидкоплинне і скоріше несвідоме, яке вискользає від раціоналізації. Я думаю зараз, що щаслива. Тому що жива. Тому, що можу комусь допомагати. Тому, що прокидаюсь щоранку і в мене нічого не болить. Тому, що передивляюсь старі фотографії, згадую друзів, дім, кішку, батьків, і усвідомлюю, шо вони в порядку. Мої найкращі роки, яких більше не буде.