Кілька тижнів тому я зомліла (втратила свідомість), і ця подія сильно вплинула на мене. Це відбулося у присутності великої кількості незнайомих людей, а що найжахливіше — у присутності моїх друзів, які звісно ж, дуже підтримали та допомогли мені, але я не можу позбутись гнітючого почуття сорому та провини. Останнього разу це було 5-6 років тому, тоді я була мерзенно п’яна та накурена, і пам’ять просто знищила усі згадки про це; цього ж разу я пам’ятаю все до найменших деталей. Ми стоїмо біля входу в клуб, навколо багато людей. Я спираюсь на будівельну споруду, мені прикольно, я зацікавлена у розмові і раптом я розумію, що мої очі ніби погано бачать. Я подумала, що на вулиці ввімкнули ліхтарі, все стало темним і я ледь-ледь могла розгледіти якісь оранжеві силуети. Я роблю вигляд, ніби нічого не відбувається, але в голові вже починає пульсувати думка: “Щось не так”, я продовжую розмову, зір зовсім зникає і я розумію, що не можу відповісти — я забула англійську, ба більше, я і української не пам’ятаю, слова розчинились в безодні. Мене починає трясти, я відчуваю, що тягне в якийсь тунель (вибачте за банальність), кров ніби відливає з голови (я відчула це фізично), в цю секунду я чітко розумію, що помираю і мене стає екзистенційно лячно. Це зовсім інший вимір страху, це щось настільки рептильно-прадавнє, якісь відлуння цього стану я вже переживала у грибному трипі, але не настільки інтенсивно. Той грибний жах можна було пережити і трансформувати у шлях назад до себе, цей же екзистенційний страх нікуди не веде, від констатує кінець. Мені здавалось, що все це відбувається години, я благала вижити. Я пам’ятаю, що мене кудись ведуть всередину клубу, потім садять, португалка англійською питається в мене як я, я починаю бачити і потім можу відповісти. Я кажу, що хочу воду з лимоном (што), вона приносить, потім вкладає мене на підлогу, я лежу і друзі кажуть, що я бліда як смерть. Починаю звертатись португальською, аби бустнути мозок, адміністраторки розуміють мене, дуже метушаться, бігають. Приїжджає швидка, мені міряють тиск, беруть кров, питаються за документи. В цей час я більш-менш притомна, мені соромно і я не можу навіть відрефлексувати цей сором. Бо мені ніколи навіть на думку не спадало, що можна соромитись поганого самопочуття (типу, чому? в чому сором? я просто впала, жодних стрьомних проявів типу нудоти абощо, я не пила алкоголь, але чому так жахливо відчувати себе в центрі уваги?) І другий поінт — “I know that truly nothing matters in the grand scheme of things, and we`re all going to pass away before the end of the century”. Рано чи пізно, але підемо. І це друга річ, яку я насправді теж не можу відрефлексувати.