Масова різанина в Бучі робиває мені серце. Голодомор та винищення українців в Маріуполі розбивають мені серце. Стрілянина в Одесі розбиває мені серце. Обстріли в Києві, Чернігові, Ірпені, Гостомелі розбивають мені серце. Події в Харкові та Енергодарі (рідних мені містах) розбивають мені серце. Це геноцид. Т.зв. «денацифікація», — незрозуміле мені слово, яке довелось гуглити в перші дні війни (бо як таких нацистів в нас немає, це шизофренічна маячня) — тепер офіційно: деукраїнізація. Вони прийшли нас вбити. Це типова поведінка росіян: розкулачити, відбирати насильно, нищити. Це країна навіть не третього світу, це імперія зла, це людожери, яким не відома емпатія чи доброта. Ними керує лише Zаздрість. Злі, заздрісні кволі неістоти, які понад 20 років обирали чекіста-сталініста президентом. Малодушні трусливі щури, які стріляють в потилицю та ґвалтують дітей. Брехливі покидьки, які видають продукти з українськими етикетками за свою гуманітарку та обстрілюють зелені коридори. Крадії, насильники. Народ-гній, народ-вбивця. Кожне понівечене місто — це діра в груді, яка не затягнеться. Як так сталось? Чому? Я ж була такою життєрадісною людиною. Росія вбиває все. Залишається тільки чекати, поки цей уроборос поглине сам себе і згниє від отрути. Я сильно хочу плакати, але вже не можу. 40 день. Але не відпускає.