Українські психоаналітики записали відео про те, як переживали перші дні війни, як поспіхом лишали окуповані міста та шукали порятунку від російської агресії. Все з перших вуст, є субтитри. Одна з героїнь — моя психотерапевтка, з якою я мала десь 8 зустрічей. Зараз її кабінет виглядає так. Поруч, у тій же будівлі, кабінет іншої спеціалістки, до якої я ходила більше трьох років. Наразі вони обидві у безпеці з родинами. Пишаюсь позицією українського психоаналітичного товариства — не мовчати, звертатись до російських «колег» і вимагати рішучих дій, а не порожніх слів співчуття. Слово «колеги» я не дарма взяла у лапки, адже всім відомо, що психоаналіз як вільна дисципліна не може існувати у тоталітарних державах. Приклад КНДР та Китаю, в яких не було психоаналізу та засад гуманізму, доводить це. Поки що бачу, як т.зв. російські «психоаналітики» мовчки ллють сльози (Віктор Мазін, здравствуйтє), пишуть патетичні вірші (Дмитро Ольшанський, як ви там?) або дорікають, що українським спеціалістам не вистачає нейтральності. Тут хочу процитувати мою улюблену Тетяну Кулініч: «Невміння регресувати, хоч і не остаточно, до тваринно-примітивного рівня в екстремальних ситуаціях так само небезпечне, як і невміння вийти з нього у мирний час». Яка може бути нейтральність, коли гинуть люди? Цінності та здатність залишатись, перш за все, Людиною — ось головна етика психоаналізу, а не вміння натягнути маску відчуження і з претенциозним виглядом цитувати Лакана, коли «десь там» летить бомба. Втім, передивляюсь відео, про яке сказала на початку, і розумію, що все із українським психоаналітичним товариством буде добре. А російську psy-спільноту вже треба поховати за їх залізною завісою. Хай перебувають у своїй психотичній реальності наодинці. #psychoanalysis