Люблю Берлін. Дев‘ята вечора, я йду додому з Фрідріхсхайна. Поруч зі мною йде миша, мабуть теж поспішає до нори. Піднімаю трошки голову – на зустріч на вєліку їде тендітна дівчина із золотим годинником і хіпстерським татуюванням на руці. До керма прибита плетена корзинка, такі як в церкву несуть святити. В корзині вдалого схрещювання пухнастий через сантиметр маленький песик. Дивиться на мене. Повертаю голову наліво – стоіть молодик з кучерявим волосям в адідасах, цигракою, певно електронною, в ростібнутій гавайці. Всміхається, крутиться на місці шось толкаючи в телефон. Справа на паребрику сидять два дідики в затемнених окулярах і васерманках – слухають шлягери на телефоні. Дідків замінила сім‘я азіатського походження – мама, тато і маленька дитина – котять коляску, в якій лежить два ящика мінеральної води. За сім‘єю йде жінка, в леопардовому жилеті, міні-спідниці нульових і тілом, яке, якшо я не помиляюсь, на уроках біології нам представляли як чоловіче. Але скоріше всього я помиляюсь. Повертаючи за ріг, чую звуки живої музики. Відчувши себе дванадцятирічною, майже побігла через майже червоні світлофори до джерела. Дивлюсь, а там Майкл Джексон співає з живим бендом. Поапладувала. Перетнувши міст і завернувши в бік своєї цементівки я побачила чи не єдиного за цей вечір німця. І це був полісмен біля китайського посольства, яке знаходиться в самому центрі історичного Берліну, датованого 18м столлітям. А з під китайского посольства вилетіла миша! Це мабуть та с Фрідріхсхайна, теж пішки йде, бо її конче заїбав убан. Завернула я на свою вулицю. Тиша. Вітер легенько колихає листя в парку, жирандолі в хатах палають розливаючи затишок. Хтось починає співати Червону Руту на всю вулицю. Люблю Берлін.