В мене в будівлі поселилась бабуля. Бабуля говорить російською, але її акцент мені натякає на те, що вона з Києва. Бабуля зі мною не знайомилась, та й я бажання не проявляла. Проте, я постійно з нею вітаюсь. Німецькою, бо “добрий день” не хочеться казати, мало лі. Так от українська бабуля, це тобі не німецька бабуля. Якщо вона говорить з кимось по телефону, то це відбувається дуже гучно, весь двір чує точно. А ще вона дуже полюбляє драматично голосити в телефон прямо у мене під вікном. Так я до чого. От судьбы не убежишь.