2012 рік. Я вже давно живу в Одесі, але періодично приїздю в Біляївку до батьків. Причин декілька – тюлька, вєлосіпєд і районний будинок культури. У цьому будинку субкультури я провела більшість свого дитинства, тому що була місцевою звіздою екстради. Але найчастіше я туди приходила потусити у татовій студії звукозапису. Як і у кожному прілічному будинку культури там були дитячі танцювальні колективи, в які я ще малою потаємно хотіла потрапити. Я могла просидіти цілий в день в студіі, харчуючись один раз сумнівним, але таким правильним хотдогом, там самим з корейською морковкою і сосискою, придбаним за 2грн за рогом у кафе дитячої спорт школи. Студія мала відвідувачів. Як тільки заходив хтось з неопознаних об’єктів я робила вумний вигляд мислителя, і навпаки вмикала клоуна, коли туди заходила жіночка з бухгалтерії. Ось вам початок впливу медіа та соціальних мереж. Всі методистки як одна викрикували “О, Настя пришла”, як тільки бачили мене в коридорах цього будиніщщя. Якось в ранці 2012 мені в голову приходить, як мені тоді здаволась, інноваційна, а значить геніальна ідея – написати пісню, як добре бути дитиною, а замість дитячого хору притащити танцювальну студію і припрягти їх співати. Так і зробила.