Її обличчя нагадувало мені одного з акторів Джентельмен Шоу. Вона була низенька, с кучерявим пофарбованим у сріблястий колір волоссям. Іноді воно ставало фіолетовим. Але я тоді не знала, що так буває, якшо переборщити з компонентами фарби. Я просто думала, шо фіолетовий – то колір бабусь. Їі вуста були маленькі, завжди в рожевій помаді, а пальчики нагадували ті самі пальчики набиті свиним фаршем. Наш клас був маленьким, десь з два десятки. Я сиділа за першою партою посередині, бо можу. А вона викладала працю і охорону здоров‘я. Мабуть тому що теж могла. – … Да, танк. А ви знаєте шо цей танк не просто так. Це пам‘ятник війни другої світової. Клас роззявив рота. Вона продовжила таким ж голосочком, як її пальчики: – Да, да, а шо ви думали? Все бомбили, і школу нашу, да. І там он є навіть нерозірвавшася бомба мєжду Маяками і Біляївкой на зданії. – А шо цей танк стрєляє? – запитав хлопчина, який точно знав, шо ні. Клас зареготів. Вчителька зімкнула вуста, розклала руки на столі, а її роздратування видало шуршання громіздкими сандалями під її столом: – Ти шо самий умний? Піди і провірь.