Нічний реверанс. Вирішила я якось повернутись з Лондону додому в Берлін. Це займає близько три-чотири години, включаючи політ, але мені, та ще декільком маленьким десяткам людей випало вісім. Спочатку рейс затримався, потім ворота змінилися – класичний набір туриста. Прилетіла я за довгих десять хвилин до закриття аеропорту. А це означає, білів іт ор нот (фраза-паразит мого нового англійського друга), що швидкісний потяг з бранденбург флюгхафен більше не працює. Тож довелось відкрити новий експіріенс – нічний автобус. Була вже перша ранку і я помітно підбадьорилась, дізнавшись, шо автобус їде прямо через мою хату. Другий кінець цього маршруту вгадати не важко, тож мчали ми на Александрплатц через Альт-Трептов, Шлезі і КітКат наче турист до Берліну одразу з аеропорту має висадитись саме там. В Трептові є зупинка Сов‘єтішес Ьоренмаль (це не «б», це таки м‘який знак на початку слова). Там знаходиться меморіал Другої Світової. На цій зупинці в автобус застрибує хлопча, з червоним, трохи опухшим обличчям, в спортивному костюмі і замизганою срібною фарбою правою долонькою. Мій підкорегований нещодавніми історичними подіями мозок почав видавати зламані результати аналізу людини – хастарбайтер, фарбував меморіал срібним кольором і замазюкався. Потім хлоп‘як заговорив німецькою. А я так за три роки і ні. Ми вже проїжджали Шлезі аж раптом хлоп’я і ще один мужчина підірвались до виходу. Двері відчиняються і цей, зі срібною повертається до іншого і демонструє рукою мовляв, ти перший, виходь. Другий теж розгріб повітря у строну – ні, ти перший. Та через декілька реверансів мужчина, все ж таки піддався і вони таки вийшли. Моралі в цій історії нема. Або є. Залежить від рівня вашої зацікавленності у її пошуках.