# Одеса Це місто, у якому я закінчив школу, училище та університет, у якому сформувався як спеціалість і як людина. Дуже колоритне і круте місто. Одесити - це окрема каста людей, які по вуха закохані у свою «маму». У що б не перетворювало Одесу керівництво міста - нічого не змінить любов одесита до свого міста. Багатонаціональна територія, де є своя мова, історія і культура. Де б я не був, мої думки частіше за все десь на «привозі», де спілкування з продавцями - це як окремий вид мистецтва. Робота на швидкій одного разу познайомила мене з літньою одеситкою із привозу. У неї були проблеми з колінним суглобом, тому ми стали регулярними гостями у її домі. Після робочого дня на привозі, коли біль стала нестерпною, вона викликала швидку і ми з радістю допомогли жінці. А чому з такою радістю, спитаєте Ви. Розказую. Справа в тому, що жінка торгувала дуже смачною ковбасою. І віддячувала нам кожного разу саме нею. Для нас, завжди голодних студентів - це просто рай. Крім того, вона мала чоловіка, який був п’яним 24/7. Він постійно творив у присутності швидкої щось божевільне. Цей раз не став винятком. Після допомоги жінці я побачив силует Бориса (його ім’я) в дверному проході: «Валєчка, я праіграл тєбя в карти!» Жінка посміхнулась і послала його в напрямку російського корабля, але поцікавилась, кому саме він програв. Чоловік героїчно почав розповідати про сусіда, такого ж ханигу як і він. Поки я слухав цю історію, у ніс ударив різкий запах. І тут чоловік додає: «А да! А іщо я так бєжал расказать, что насрал в штани!» Що ж, пріорітети у чоловіка були виставлені правильно. Але жінка, незважаючи на біль в коліні, все одно «віддячила йому» тряпкою по спині, а ми ще довго не могли відійти від такого «благородного вчинку».